Радості Дерев’яного Хлопчика не було меж. Піноккіо здавалося, що він марить. Він тер і крутив яйце в руках, гладив, цілував його і міркував уголос:
— То як мені тебе приготувати? Я спечу тебе… Ні, краще некруто зварю… Чи ліпше засмажити тебе на пательні? Або, може, все-таки зварити нашвидку, щоб можна було випити? Ні, найшвидше — розбити в тарілку або пательню. Я аж палаю з нетерпіння — так мені хочеться якнайшвидше тебе зжерти!
Він поставив сковорідку на жаровню з тліючим вугіллям, замість олії влив трохи води, а коли вода перетворилася на пару, — тарах! — розбив шкаралупу і перекинув яйце на пательню.
Та замість білка і жовтка з яйця вискочило живе і доволі чемне курча. Воно зграбно вклонилось і промовило:
— Прийміть мою найщирішу подяку, синьйоре Піноккіо! Ви позбавили мене неймовірного клопоту розбивати шкаралупу. До побачення, палкий привіт!
По цих словах воно розправило крильця, вилетіло у відчинене вікно і зникло…
Бідолашний Дерев’яний Хлопчик остовпів із роззявленим ротом і витріщеними очима, тримаючи яєчну шкаралупу в руці. Трохи отямившись, він став вередливо пхинькати, потім невтішно плакати, а тоді несамовито тупати ногами і битися в істериці:
— Ох, Цвіркуне, ти мав рацію. Якби я не втік з дому і якби мій татусь зараз був тут, мені не довелося б помирати з голоду. Ой, і справді — яка ж це страшна хвороба — голод!
У шлунку бурчало дедалі гучніше, і хлопчик не знав, як полегшити свої страждання, тому вирішив побігти до найближчого села, де якась жаліслива душа, може, подасть йому кусень хліба.
Розділ 6
Піноккіо засинає, поклавши ноги на жаровню з вугіллям, і вранці прокидається без ніг
Була жахлива зимова ніч. Лунко гуркотів грім, блискавки наздоганяли одна одну, здавалося, що небо палає. Холодний поривчастий вітер люто завивав, здіймаючи величезні хмари пилу і примушуючи дерева на полях плакати і стогнати.
Піноккіо дуже боявся грому і блискавки, однак голод був сильніший од страху. Він причинив за собою двері, добряче розігнався і за якихось сто стрибків опинився у селі, щоправда, при цьому він важко сапав і висолопив язика, як мисливський собака.
Село ніби вимерло. Крамниці були зачинені, двері будинків надійно замкнені, вікна затулені. На вулицях не було навіть поганого собаки. Все наче поринуло у столітній сон.
Голодний і зневірений Піноккіо підійшов до першого-ліпшого будинку і смикнув за мотузку дзвоника, міркуючи про себе: «Може, хтось та й вигляне».
Справді, вікно розчахнулося і з нього вигулькнув старий у нічному ковпаку. Він сердито гримнув:
— Що вам тут потрібно о такій порі?
— Будьте ласкаві, подайте мені шматок хліба.
— Зачекай на мене, я зараз повернуся, — сказав старий.
Він вирішив, що має справу з одним із тих зухвалих волоцюг, які задля розваги дзвонять уночі в квартири і не дають порядним людям заслужено поспати.
За півхвилини вікно знову відчинилося, і старий крикнув:
— Ставай під вікном і підстав долоні!
Піноккіо не зволікаючи підставив долоні. І раптом відчув себе кущиком зів’ялої герані, яку надумали терміново привести до тями — його облили водою!
Змоклий до нитки, він повернувся додому, ледь живий від утоми й холоду. Він сів і простягнув свої змерзлі брудні ноги над жаровнею з гарячим вугіллям. Так і заснув. А вві сні його дерев’яні ноги зажевріли, обвуглилися і, зрештою, перетворились на попіл.
Піноккіо ж спав і хропів так, наче це були не його ноги, а чужі. Коли розвиднілось, він прокинувся від стукоту в двері.
— Хто там? — запитав він, позіхаючи, і став продирати очі.
— Я, — відповів голос. Це був Джеппетто.
Розділ 7
Джеппетто повертається додому. Неборака віддає Піноккіо все, що приніс собі на сніданок
Нещасний Піноккіо ще не зовсім прокинувся і тому навіть не помітив, що його ноги згоріли. Зачувши батьків голос, він без роздумів зіскочив зі стільця, щоб відсунути дверний засув. Та після двох-трьох нетвердих кроків щосили гепнувся на підлогу з таким гуркотом, як мішок із дерев’яними ложками, що впав із п’ятого поверху.
— Відчини! — крикнув Джеппетто знадвору.
— Тату, я не можу, — відповів, заплакавши, Дерев’яний Хлопчик і став перекочуватися по долівці.
— Чому не можеш?
— Тому що хтось зжер мої ноги.
— А хто їх зжер?
— Кішка, — сказав Піноккіо.
Саме в цю хвилину він побачив, що кішка передніми лапками грається зі стружкою.