Джеппетто вдавав сердитого, проте його очі блищали від сліз, а серце краялось, коли він бачив свого Піноккіо в такому жалюгідному стані. Тому він більше не сварився, а дістав інструмент, два бруски добре просушеного дерева і взявся до роботи.
Менш ніж за годину ноги були готові: дві стрункі, сухі, жилаві ноги. Справжній скульптор не зміг би зробити ліпше.
Потім Джеппетто сказав Дерев’яному Хлопчикові:
— Заплющ очі і спи!
Піноккіо скліпив повіки і вдав, що спить. Поки він прикидався, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі трохи клею і акуратно приклеїв йому обидві ноги так майстерно, що не можна було розібрати, в якому місці вони склеєні.
Щойно хлопчина відчув, що в нього знову є ноги, він одразу ж схопився на них і став стрибати й перекидатися, не тямлячи себе з радості.
— У подяку за все, що ви для мене зробили, — сказав Піноккіо, звертаючись до батька, — я хочу негайно йти до школи.
— Чудово, мій хлопчику!
— Але щоб я міг іти до школи, мене треба хоч якось одягнути.
Бідний, як церковна миша, Джеппетто не мав навіть чентезімо в кишені, тож справив для Піноккіо костюмчик з паперу, пару черевиків з деревної кори і ковпак із хлібного м’якуша.
Піноккіо відразу ж побіг до миски з водою, аби подивитись у неї, як у люстро, і до того тішився своєю зовнішністю, що вигукнув, гордий, як павич:
— Я виглядаю, як справжній синьйор!
— Це так, — відповів Джеппетто, — але затям: не красивий одяг робить з людини синьйора, а чистий.
— Однак, — промовив Дерев’яний Хлопчик, — я все ще не можу йти до школи, бо мені бракує однієї речі, до того ж найголовнішої.
— А саме?
— У мене немає букваря.
— Твоя правда. Та як нам дістати буквар?
— Це ж просто: треба піти і купити.
— А гроші?
— У мене їх немає.
— У мене також, — скрушно похитав головою старий.
Навіть Піноккіо, що до цієї хвилини був доволі легковажним, зажурився, бо, коли горе є справжнім горем, його розуміє кожен, навіть дитина.
— Будь, що буде! — раптом вигукнув Джеппетто і схопився з місця.
Він напнув на себе стару, подерту і перештопану оксамитову куртку і хутко вийшов з дому.
Незабаром повернувся, тримаючи в руках буквар для сина, але куртки на ньому вже не було.
Бідолашний старий прийшов у самій сорочці, а на вулиці йшов сніг.
— А куртка, тату?
— Я її продав.
— А для чого ви її продали?
— Бо мені жарко.
Піноккіо відразу ж зрозумів, у чім річ. Не в силах стримати хвилю вдячності, він кинувся старому на шию і розцілував йому всеньке обличчя.
Розділ 9
Піноккіо продає буквар, аби відвідати ляльковий театр
Щойно заметіль ущухла, Піноккіо взяв нового букваря під пахву і пішов до школи. Дорогою в його маленькій голівці роїлися тисячі різних нікчемних думок, він вимріював десятки повітряних замків, один прекрасніший за іншого. Наш дерев’яний герой казав собі:
— Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра — писати, а післязавтра — лічити. А потім — я ж неймовірно спритний — зароблю купу грошей і на ці самотужки зароблені гроші насамперед куплю красиву суконну куртку своєму батькові. Та що там суконну! Я дістану для нього куртку зі щирого золота й срібла, з ґудзиками із самоцвітів. Добряга і справді заслужив на це, адже тепер він бігає в самій сорочці, і все заради того, щоб я мав книжки і міг навчатися… У такий-то собачий холод! Є жертви, на які ладні піти лише батьки!
У момент цієї зворушливої промови до самого себе його вуха вловили віддалені звуки флейти і барабанів: «Ту-ту-ту, ту-ту-ту, бум-бум-бум! Бум!»
Він зупинився і прислухався. Звуки долинали здалеку, де закінчувалася довжелезна дорога, що вела до маленького села на березі моря.
— Що це за музика? Шкода, що мені треба йти до школи, а то б…
І вмить у нього все перевернулося в голові. Постав непростий вибір: школа або музика.
— Сьогодні я піду до музики, а завтра в школу. Школа нікуди не втече, — вирішив нарешті наш хитрун.
Сказано — зроблено. Він звернув на дорогу, з кінця якої було чути музику, і помчав по ній щодуху. Що далі хлопчина біг, то виразніше ставали звуки флейт і барабанів: «Ту-ту-ту, ту-ту-ту, бум-бум-бум! Бум!»
Незабаром він опинився на людному майдані. Натовп юрмився перед великим дерев’яним балаганом зі строкатою полотняною завісою.
— Що це за балаган? — запитав Піноккіо у маленького сільського хлопчика.
— Читай, що написано на афіші, тоді знатимеш!