— Я залюбки це зробив би, але саме сьогодні я не вмію читати.
— Браво, віслюче! Тоді я тобі прочитаю. На афіші написано вогненно-червоними літерами: «ВЕЛИКИЙ ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР».
— І давно почалася вистава?
— Вона саме починається.
— І скільки треба платити за вхід?
— Чотири сольдо.
Піноккіо, який аж згорав з цікавості, забув про будь-яку пристойність. Він безсоромно запитав у хлопчика:
— Чи не позичиш мені до завтра чотири сольдо?
— Я залюбки це зробив би, — відповів той глузливо, — але саме сьогодні я не можу.
— За чотири сольдо я продам тобі свою курточку, — сказав Дерев’яний Хлопчик.
— Навіщо мені твоя куртка з кольорового паперу! Варто їй змокнути під дощем, і я її більше не побачу.
— Можливо, ти купиш мої черевики?
— Непогані, непогані, та не для носіння, а для розпалювання плити.
— Що ти мені даси за ковпак?
— Ото вдала покупка! Ковпак із хлібного м’якуша! Миші з’їдять його в мене на голові.
Що тут вдієш? Піноккіо прикусив язика. Хотів було зробити останню пропозицію, та йому забракло мужності. Він вагався, зволікав, крутився туди-сюди. Врешті-решт сказав:
— Даси мені чотири сольдо за новий буквар?
— Я хлопчик і не купую в інших хлопчиків, — відповів його маленький співбесідник, що виявився значно розсудливішим за Піноккіо.
— Беру буквар за чотири сольдо! — вигукнув якийсь барахольник, що чув усю розмову.
За мить книгу було продано.
А тим часом удома бідолашний Джеппетто в самій сорочині тремтів од холоду, бо проміняв свою куртку на букваря.
Розділ 10
Ляльки впізнають свого братика Піноккіо і влаштовують йому грандіозну зустріч. Та в найурочистішу мить з'являється господар театру. Піноккіо наражається на страшну небезпеку
Поява Піноккіо в ляльковому театрі трохи не спричинила революцію. Піднялася завіса, вистава почалася.
На сцені грали Арлекін і Пульчінелла, вони лаялися і сварилися та, як зазвичай, раз у раз погрожували один одному порцією ляпасів і стусанів.
Глядачі заливалися від сміху, дивлячись на ляльок, що так правдоподібно сварилися, ніби вони справді були розумними істотами — людьми з нашого світу.
Раптом Арлекін перервав виставу, вказав рукою вглиб зали і звернувся до публіки трагічним голосом:
— О, сили небесні! Невже це правда, чи я сплю, а чи марю? Їй же право, там, позаду, Піноккіо!
— Точно, Піноккіо! — вигукнув Пульчінелла.
— Так, це він! — зойкнула синьйора Розаура, вигулькнувши з-за лаштунків.
— Піноккіо! Піноккіо! — крикнули всі ляльки і підстрибом висипали на сцену.
— Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!
— Піноккіо, підведися, друже! — гукнув Арлекін. — Іди сюди і впади до моїх обіймів, обніми своїх дерев’яних братів!
Після цього сердечного запрошення Піноккіо неймовірним стрибком перенісся із задніх рядів до оркестрової ями. Ще стрибок — і він опинився на голові диригента, звідки стрибнув на сцену.
Годі навіть уявити, скільки обіймів, дружніх стусанів і щиглів отримав Піноккіо на доказ щирого і непорушного братерства акторів і актрис дерев’яної трупи.
Поза сумнівом, це був зворушливий спектакль, однак глядачам у залі урвався терпець, їм кортіло побачити продовження комедії, і вони почали кричати:
— Давайте комедію! Давайте комедію!
Вони могли б поберегти свої голосові зв’язки, позаяк ляльки навіть не збиралися продовжувати виставу, а навпаки, здійняли галас із подвоєною силою, підняли Піноккіо на плечі і з тріумфом піднесли до передньої рампи.
Аж тут з’явився лялькар — власник балагана, величезний потворний синьйор, сам вигляд якого наганяв жаху. Його ковтунувата борода, чорна, мов чорнильна пляма, була така довга, що діставала долівки, і йдучи він наступав на неї. Рот він мав широкий, як піч, а очі скидались на два червоні скляні ліхтарі зі свічками, що палахкотять усередині. В руках здоровань тримав товстенного батога, сплетеного зі змій та лисячих хвостів.
Раптова поява господаря театру змусила всіх завмерти й оніміти. Ніхто не смів голосно дихнути. Можна було почути, як пролітає муха.
Бідолашні ляльки затремтіли, мов осикові листочки.
— З якого дива ти зчинив безлад у моєму театрі? — запитав лялькар, звертаючись до Піноккіо хрипким голосом застудженого людожера.
— Повірте мені, пане, я в цьому не винен.
— Гаразд, годі! Сьогодні ввечері я з тобою поквитаюсь.
Після вистави господар пішов на кухню і взявся готувати вгодованого баранця собі на вечерю. Він довго й ретельно обсмажував його на рожні. Та щоб запекти м’ясо до хрусткої шкірочки, бракувало дрів. Тоді він покликав Арлекіна й Пульчінеллу та наказав їм: