Посидівши ще трохи, я вирішив не чекати господаря квартири (та і яка розмова могла вийти в такий час!) і непомітно покинув компанію.
Вночі мені приснився жахливий сон. Хлопець і дівчина, ті, що сиділи навпроти, озброївшись величезними ножами, поволі підступали до мене, примовляючи: “Ми самі, самі, свідків тут немає”. Я поривався втекти від них, та мої ноги ніби приросли до землі.
Потім вони зникли, і з’явилися очі Елі, сині-сині! “У лісі похований під деревом”, — чув я її голос. Переді мною постали Лорійські ліси, де минуло моє дитинство. Зелене поле, вдалині — ліс. Я був сам посеред поля, довкола густо цвіли сині фіалки. “Зірву по дорозі назад”, — мовив я собі і вирушив у ліс. І прокинувся. Чудесні фіалки все ще стояли перед очима. Я навіть пошкодував, що не зірвав їх. Швидко склепив повіки, сподіваючись, що сон повернеться, та хоча й заснув, фіалок більше не бачив.
Перш ніж вирушити на Норкський масив удруге, я вирішив навідатися до комірника. Сагакян пішов зі мною.
Прийняли нас привітно, й одразу ж запанувала атмосфера довіри. Обидві дочки господаря вчилися в університеті, син — у медичному інституті.
— Ви — щаслива людина, всім дітям зуміли дати вищу освіту!
— Вони самі вступили, не подумайте чогось там, — заговорила їхня мати. — На п’ятірки склали вступні екзамени…
Вибачившись, я вийшов з господарем в іншу кімнату. Почувши про мету мого візиту, він лише здивовано стенув плечима. Нічого конкретного розповісти він не міг. Я вже не мав сумніву, що від подружжя пенсіонерів теж нічого не дізнаюсь, і просто поцікавився, до кого з сусідів частіше навідувалися люди і чи довго вони гостювали.
— У кого їх не буває, гостей? — відповів господар. — У всіх хтось гостював…
— А траплялося таке, що гості лишались, а господарі виїздили?
— У мене — ні.
— А в сусідів?
— Не можу пригадати, — комірник засміявся. — Якби тоді знав, що ви зацікавитеся, спробував би запам’ятати. Скільки років минуло!.. Навряд вам пощастить розплутати цей клубок.
— Все-таки сподіватимемось, — мовив я і розпрощався з господарями.
Цього разу старий виявився вдома. Втім, важко було назвати його старим — кремезний, бадьорий, міцний, що той дуб. Довідавшись, хто я, підвівся, відчинив шафку, дістав звідти пляшку і запросив до столу.
— Сідай, синку. Це ти заходив учора?
— Так, мене майже силоміць затягли до вас, я не сказав, хто такий, щоб не псувати молодим настрою. Та вони й не питали… Гостинний у вас онук.
— У мене вдався. Ану, синку, хильнемо по келишку, Я пояснив мету своїх відвідин.
— З мого підвалу? — здивувався Степан Іванович. — Він же весь час був замкнений! Може, труп давній або експерти щось наплутали?
— Ні, в таких випадках помилок не буває. На те й експертиза.
— Знаю, знаю, синку, сам був колись чекістом. У двадцятих роках воював з бандами.
— Значить, зрозумієте мене.
— А чого ж, зрозумію, тільки от допомогти не зможу.
— Степане Івановичу, кажуть, у вас часто гості бували?
— І тепер бувають, мої двері для всіх відчинені.
— Ні, я маю на увазі тих, які гостювали за вашої відсутності.
— Траплялось і таке.
— Хто це був? Чи не могли б ви згадати?
— Наїздило чимало… З Тбілісі родич і тепер навідується двічі-тричі на рік, братові онуки з Баку…
— Дорослі?
— Хто студент, а хто ще й у школі вчиться. Злітаються влітку на канікули.
— А тбіліський родич вас часто навідує?
— Він у справах буває в Єревані й завжди зупиняється у нас.
— Ким він працює?
— Не знаю, синку. Чи то на ювелірній фабриці, чи то в майстерні.
— А не траплялося йому приходити до вас з жінкою?
— Щось не пригадую.
— Був якось, — озвалась дружина Степана Івановича. — Дуже давно. Не пам’ятаєш?
— Ні, Назо-джан, не пам’ятаю.
— Як це не пам’ятаєш? Ми тоді від’їздили до Цахкадзора, в будинок відпочинку. Я не хотіла їм ключі залишати, а ти наполіг.
— Ага, згадав! Ти ще почала тоді бурчати, а Шаліко сказав, що зупиниться в пас сам, а жінка, мовляв, місцева, у неї своя квартира.
— І збрехав. Дівчина виявилась приїжджою.
— Українка? — Я аж подався вперед.
— Ні, вірменка.
— А як здогадалися, що вона не з місцевих?
— Сама сказала. Допомагала мені накривати стіл. Якось не по-нашому говорила, я й запитала, звідки вона. Здається, вона відповіла, що з Кіровабада.
— А з ким Шаліко мав у Єревані справи? — запитав я Степана Івановича.
— Не знаю, — відказав старий. Помовчавши трохи, додав з докором: — Даремно, синку, ти його підозрюєш. Шаліко — людина порядна, ніякий він не бандит.
— І довго Шаліко у вас лишався?
— Тиждень, а може, днів десять… не пам’ятаю добре… Буквально наступного дня, коли ми повернулися з Цахкадзора, він виїхав до Тбілісі.
— Де ви зберігали ключ від підвалу?
— Віщали на цвяшок у кухні.
— А можна попросити у вас, Степане Івановичу, адресу Шаліко?
— Звичайно. Тільки даремно все це, людина він добра, — знову повторив старий.
— А друзі у нього тут є?
— Був один — Андраник, як зараз пам’ятаю.
— Де він працював?
— Не знаю.
— І його прізвища не знаєте?
— Не знаю, синку, — ніби виправдовуючись, проказав старий. — У нас він бував дуже рідко.
— А не пригадаєте, коли востаннє Шаліко приїздив до Єревана?
— Приблизно з місяць тому — й одразу ж назад. У справах приїздив, по службі.
Наступного дня лейтенант Сагакян зауважив:
— Щось у тебе очі блищать по-особливому. Розповідай, про що дізнався?
— Начальник у себе? — мені не хотілося одразу переходити до новин.
— Щось знайшов?
Я вирішив не мучити його:
— Ніби натрапив на слід. Треба змотатися до Кіровабада.
— Між іншим, поки не забув; одержали відповідь з Харкова. На наш запит відповідають, що Тетяна Демчук знайшлася ще десять років тому — карний злочинець. Ось читай. — Сагакян подав мені шифровку.
— Демчук мене більше не цікавить. Ходімо швидше до начальника, щоб не розповідати двічі.
— Боротьба за кожну секунду?
— Боротьба? Саме так!
Наступного дня до Кіровабада поїхав один з наших співробітників, а я дав запит у Тбілісі. Мене цікавило, де працює Шаліко, до якої з єреванських установ приїздить у відрядження, як часто й коли саме.
Минали дні за днями, я займався поточними справами, але вбивство, вчинене десять років тому, не давало мені спокою. Знову побував я у трьох сусідів Степана Івановича: може, хто з них бачив цього Шаліко з жінкою з Кіровабада або помітив щось підозріле.
Зусилля мої виявилися марними: звичайно, через десять років і своїх гостей не згадаєш, не те що чужих.
І все ж здавалося, що я вийшов на слід. Та коли повернувся з Кіровабада мій колега, нитка обірвалася: за офіційними даними десять років тому зниклих безвісти не зареєстровано.
— А може, дівчина збрехала старій? — висловив припущення Данієлян.
— Навіщо було б їй брехати? Адже стара тільки так, між іншим запитала, звідки та родом. І ще одне: дівчина ж розмовляла на якомусь діалекті?
— Нібито на кіровабадському?
— Нібито? — повторив начальник. — Спочатку треба уточнити, а потім уже їздити.
І ось я знову на Норкському масиві.
— Говоримо ми, а вона то одне, то інше слово вставить, що їх я досі й не чула, — розповідала дружина Степана Івановича, — тож я й подумала, що вона нетутешня. Розмовляла не так, як у Єревані…
— Ну а як?
— Кажу їй, помий фрукти, доню, а вона питає: “біладі?”
— Біраді, — виправив я.
— Ага! Саме так і сказала — біраді.
Це був мій рідний дорійський діалект. “Біраді” — означає “всі”.
— Матусю, а може дівчина була з Кіровакана?
— Я ж і кажу, що з Кіровакана!
— Але ж минулого разу ви сказали, що з Кіровабада!
— Забула, мабуть. Мені, старій, все одно, хай хоч із самої Москви буде…
Через два дні по тому з Кіровакана повернувся наш співробітник. Він подав мені маленьку фотокартку,