— Авжеж, цього й треба було сподіватися, у нього ще невеличка температура, — прогугнявив він, — але це вже не загрозливо, головне, кров пульсує… — І трохи гучніше додав: — Вам пощастило, пане Плат, чи як там вас звати, просто пощастило. Якби не мій помічник, що саме нагодився, то Вампус висмоктав би вас як лимон.
Він захихикав і повторив:
— …як лимон. І лишив би вас жовтого й порожнього. Вампус зреагував як електричний дзвінок, коли я послав умовний імпульс…
— Поясність мені, будь ласка, де я і що зі мною сталося? — озвавсь Бруно кволим голосом. — А ще б я хотів подякувати за подану допомогу…
— Пусте, нема за що дякувати, — перебив курдупель. — Це ви допомогли мені. Вас упіймав Вампус, а Карамаллум, сторож і опікун, зумів зупинити його в останню мить. Та годі про цей інцидент. Вам слід знати, хто стоїть перед вами. Я Пулекс, професор фон Пулекс. Наука — це між іншим — моє ім’я не забуде. Але про це згодом. Спершу ви повинні як слід оклигати. Про що ви ще хотіли дізнатись? Де перебуваєте? Плат, Плат… Ви, здається, добряча шельма. Вчора ми змушені були зробити вам переливання крові. Це обійшлося нам дуже дорого, адже справжня кров, голубе, стала тепер дефіцитним товаром. Та, сподіваюся, витрати нам окупляться. Що вас іще цікавить?
“Чому він назвав мене шельмою? — розмірковував Бруно. — І чого він поводиться зі мною так зверхньо? Може, професор переплутав мене з кимось?” Він вирішив триматись обачніше й ще раз подякував за допомогу, дізнавшись, що від пригоди з ним минуло вже два дні.
Професор фон Пулекс не забарився біля пацієнта.
— Я поставлю вас на ноги, — запевнив він його вдруге й додав пророчим голосом: — Усім нам це принесе велику користь, адже ми робимо щось дуже видатне, а зробимо щось іще видатніше. Знайдемо новий шлях… Карамаллум зараз принесе вам наваристої юшки. Рішення я прийму через кілька днів.
— Я б хотів на своїй машині повернутися додому зразу ж, як трохи одужаю, — несміливо заперечив Бруно. — Мій домашній лікар лікуватиме мене.
— Домашній лікар? — дивом здивувався професор. — Якщо я правильно вас зрозумів, ви бажаєте лікуватись у свого домашнього лікаря?
Вражений професор запитально зиркнув на сторожа, наче його пацієнт вимагав щось непристойне.
— Я зверну йому в’язи! — вискнув озвірілий сторож. — “Додому”… дядечко лікар випише йому солоденьку мікстуру від кашлю. Гнидо паршива, лантух гнилого м’яса. Ще хоч раз почую таке, кину тебе в клітку до Титуса!
— Цить, Карамаллуме, — гримнув професор, — терпіти не можу грубощів. Ще слово, й заробиш три доби суворого арешту.
Карамаллум ураз згорбився, неначе від ударів. Фон Пулекс моргнув Бруно підбадьорливо:
— Не тривожтесь, Плат. Тут вам буде добре, і домашній лікар не знадобиться.
В супроводі сторожа курдупель подріботів до дверей. Клацнув замок. “Або вони божевільні, або я здурів, — подумав Бруно. — Але ж я — Бруно Плат, колишній єфрейтор. Їхав до Гінтергайсберга. О боже! Куди я попав?”
Він прислухався, кроки віддалялися. Професор усе давав якісь розпорядження. Дивні промови професора і брутальна сторожева лайка зробили його вимушене перебування в цьому таємничому будинку досить неприємним. Бруно ніколи не був героєм, і бути ним йому не кортіло. А тут ніде й сховатись, його надійно тримають у своїх руках зловісні господарі.
Він силкувався не заснути, боявся, що будь-якої, миті прийде Карамуллум і зробить з ним те, що нахвалявся зробити. Але скоро воля його ослабла, очі самі заплющились, і він поринув у сон.
Коли він удруге прокинувся, в залі горіло світло. Вікна були запнуті чорними шторами. Біля ліжка на стільці стояла миска з юшкою, а поряд блюдце з булочкою і склянка червоного вина. Сторож приніс і ще дещо, необхідне хворому: нічну посудину, тазок з водою, рушник і мило.
Сон додав Бруно сил, біль у плечі трохи вщух. З неабияким апетитом він з’їв юшку і булочку, одним духом вихилив склянку з вином. Спочивши, він вирішив ступити крок-два. Коліна трусились, але Бруно знав із свого досвіду, що в таких ситуаціях фізичне навантаження важить для організму дуже багато. Він твердо поклав собі якнайшвидше покинути це пристановище привидів.
За бильцем ліжка лежав його одяг. Йому лишили все, крім документів. Дзеркальце, складаний ножик, шматок дроту, запальничка і навіть сигарети й продуктові картки — нічого не зникло. Подивившись у дзеркальце, він жахнувся свого неголеного обличчя. З отими товстелезними шинами, накладеними на плечовий суглоб, він скидався на привида. Плат підійшов до вікна й відхилив штору. Надворі стояла непрозора пітьма. Скрадаючись, він пошкандибав до дверей. Як і слід було сподіватися, двері вонл замкнули. Та раптом він насторожився: почулася чиясь хода. Він кинувся до ліжка й ліг, і цієї хвилини погасло світло.
Бруно аж затамував подих, перелякавшись, що хтось поночі зайде сюди. За дверима затихло. Звуки кроків віддалялися. Знадвору долинуло шелестіння дерев. Втомлений напруженою прогулянкою, він незабаром заснув.
Бруно прокидався, і двічі все повторювалось у такій самій послідовності. На стільці його чекали миска юшки, хліб і вино. Бруно вже настільки добре почував себе, що міг годинами невтомно прогулюватися залою.
Одного вечора, поївши, він зняв шини й бинти. На його тілі виднілись лише маленькі червонуваті рубці. Бруно став одягатись, твердо вирішивши покинути цей моторошний дім. Думка про втечу вже кілька днів не давала йому спокою. Тепер ситуація видалася йому найсприятливішою, бо його, очевидно, й досі вважали прикутим до ліжка. В найгіршому випадку йому доведеться пішки шкандибати до Гінтергайсберга.
Бруно не встиг зашнурувати черевики, як знову погасло світло, хоч це вже не було для нього несподіванкою. Він тримав напоготові запальничку. За дні самотності в ньому з’явилися впевненість і почуття власної гідності. Нехай дивакуватий професор думає тут собі й робить, що хоче. Кінець кінцем війна скінчилась, і його, Бруно, ніхто не має права тут затримати.
Минуло ще з чверть години. В усьому домі — ні звуку. Він дістав ножик. Практичності цьому інструменту додавало те, що, крім двох лез, він мав пилочку для нігтів і викрутку. Намагаючись працювати якомога тихіше, Бруно легко відгвинтив кришку дверного замка і спробував відсунути заскочку. Проте, не маючи досвіду таких операцій, він не зразу завважив ключ, що стримів у замку з другого боку. Ще хвилина — і ключ з дзенькотом упав на підлогу.
Бруно закам’янів зі страху. Однак ніщо більше не порушило глибоку тишу. Професор і його сторож, певно, не прокинулися. Бруно вирішив усе-таки спробувати щастя. З викрутки, зігнувши її, він зробив відмичку і почав навмання крутити нею в замку. Нарешті йому пощастило, заскочка відійшла, двері нечутно відчинились. Бруно перечекав хвильку-дві. Як і раніше, довкола панувала тиша, ніде не пробивався жоден промінчик світла. Однак він не насмілився засвітити запальничку і обережно ступив у пітьму, простягнувши руки, як сліпець. Та раптом його пальці торкнулися якогось одягу, і враз він мало не зомлів, коли руки намацали людське тіло. Бруно відскочив, трясучись, ледь чутним голосом попросив вибачення. Йому не відповіли. Тіло лежало нерухомо. Нарешті він наважився клацнути запальничкою. З мерехтливого світла виринув манекен.
Утічак опинився в просторому вестибюлі з кількома дверима, а за два кроки від себе він помітив сходи, що вели вниз. Бруно роззирнувся, і цього було досить, щоб зорієнтуватись. Він погасив запальничку і почекав, поки його очі призвичаяться до темряви. Потім навпомацки рушив до сходів. Досягши першої сходинки, помітив унизу тоненьку смужку світла. Навшпиньки підійшов до поручнів і став пильно вдивлятися згори. У напівпітьмі проступила велика зала. Попід стінами, скільки сягало око, стояли книжкові полиці. Біля першої сходинки знизу він помітив вузькі двері, обклеєні шпалерами. Може, це і є його дорога на волю? Бруно вагався якийсь час, не рушаючи з місця. Шелестіння паперів, чиєсь енергійне покашлювання не давало йому непомітно вислизнути звідси. Десь у куску зали, неприступної для зору Бруно, напевно, сидів і працював професор.
Збагнувши це, втікач усвідомив безвихідь свого становища: адже йому вже не уникнути пояснення — полагодити дверний замок він був не в змозі. Двері, обклеєні шпалерами? Чи видно їх професорові? Чи відімкнені вони?