— Так. Під час битви вони розташовують родинні кораблі поза полем бою, та щоразу, коли ми влучимо у бойовий корабель, один чи кілька жилих кораблів утрачають рівновагу і виходять з-під контролю або ж спалахують і зникають без сліду. Схоже, що то просто своєрідні розмальовані причепи, а бойові кораблі постачають їм енергію та все інше. — Глибокі зморшки відчаю прорізали Торнове обличчя. — Саме це змусило нас запропонувати переговори. Хіба ми спроможні й надалі знищувати їхній бойовий флот, коли разом із кожною чорною ракетою падають і ці летючі розцяцьковані будиночки, дідько б їх ухопив, немов пелюстки облітають. А кожен пелюсток — то життя жінок і дітей.
Сіріна затремтіла і міцніше притислася до Торна.
— Переговори повинні досягти мети. Ми просто не можемо воювати далі. Їм треба якось пояснити. Звичайно ж, коли бажаємо миру і вони теж…
— Ми не знаємо, чого вони хочуть, — похмуро урвав її Торн. — Вони агресори, загарбники, прибульці з ворожих світів — такі чужі нам — як можна сподіватися знайти спільну мову?
Обидва мовчки вийшли із зали засідань і, натиснувши кнопку на дверній ручці, зачинили за собою двері.
— Агов, мамо, подивись! Тут мур! — Рученята п’ятирічного Крихітки з розчепіреними пальцями, немов замурзані морські зірки, випростали свої промені на зеленкуватій шорсткій поверхні склобетону, притислись до триметрового муру, що тягся через ліс, повторюючи пологий схил пагорба. — Де його початок? Для чого він? Як ми потрапимо на ставок із золотими рибками?
Сіріна торкнулася муру долонею.
— Людям, які прилетіли в тих гарних кораблях, теж потрібен простір для ігор і прогулянок. Тож інженерний корпус огородив його.
— Чому мені не дозволяють піти пограти біля ставка? — насупив брови Крихітка.
— Вони не знають, що тобі хочеться.
— Тоді я скажу їм, — мовив Крихітка, високо підвівши голову, вигукнув: — Агов! Ви там!
Сіріна засміялася:
— Тихіше, Крихітко. Навіть якщо тебе почують, однаково не зрозуміють. Вони прибули здалеку, дуже здалеку. І говорять зовсім інакше.
— То, може, ми пограли б, — мовив Крихітка.
— Так, — зітхнула Сіріна, — може, й пограли б, якби не цей мур. Та послухай, Крихітко, ми не знаємо, що вони за… люди. Чи захочуть гратися. Чи будуть… доброзичливими.
— Гаразд, а як ми довідаємося про це через оту огорожу?
— Ми не можемо, Крихітко. Принаймні поки тут стоїть мур.
Вони рушили далі схилом пагорба. Крихітка вів рукою по муру.
— Може, вони злі, — врешті мовив він. — Може, вони такі лихі, що інженерний корпус змушений був побудувати для них клітку — велику-превелику? — Він випростав рученята вгору по огорожі, наскільки міг сягнути. — Як ти гадаєш, у них є хвости?
— Хвости? — засміялася Сіріна. — Звідки ти це взяв?
— Не знаю. Вони ж прилетіли дуже здалеку. Мені хотілося б мати хвоста — довгого, гнучкого, пухнастого. — Крихітка енергійно покрутив тим місцем, де мав бути хвіст.
— Навіщо тобі?
— Було б дуже зручно, — серйозно мовив Крихітка. — Лазити по деревах і… зігрівати шию!
Вони зійшли з пагорба.
— Чому тут немає інших дітей? — спитав він. — Я хочу гратися хоч з ким-небудь.
— Ну, це важко пояснити, — почала Сіріна, стаючи на вузький карниз понад сухим руслом струмка.
— А ти не пояснюй. Просто скажи.
— Гаразд. Лінженійські генерали прилетіли на великих чорних кораблях поговорити з генералом Воршемом і ще декількома нашими генералами. Вони прихопили з собою свої родини, які перебувають в отих череватих гарних кораблях. Тож наші генерали і собі привезли своїх рідних, але в усіх них дорослі діти, і твій батько — єдиний генерал, який має маленького синка. Ось чому тобі немає з ким гратися.
— Еге-ге, — задумливо промовив Крихітка. — Виходить, по той бік муру повинні бути діти, так?
— Так, мабуть, там є маленькі лінженійці. Гадаю, що їх можна назвати дітьми.
Крихітка ковзнув на дно висохлого струмка і розтягся на животі. Він притис щоку до піску і зазирнув крізь шпарину там, де огорожа перетинала русло потоку.
— Нікого не видно, — розчаровано мовив Крихітка, Вони рушили додому, до вершини пагорба.
— Мамо? — проказав Крихітка, підходячи до їхнього будиночка.
— Що, дитино?
— Ця огорожа для того, щоб утримати їх там, еге ж?
— Правильно.
— Мені так не здається. Схоже, не їх відгородили, а мене.
Кілька наступних днів Сіріна дуже непокоїлась за Торна. Лежала поруч нього з розплющеними очима в темряві їхньої спальні й молилася. Спав він неспокійно, певне, навіть уві сні боровся — шукав виходу.
Зціпивши зуби, вона прибирала недоторкану їжу й знов варила каву. З надією летіла подумки за ним, коли, сповнений нових сподівань і рішучості, він вирушав із дому, і сумувала, коли повертався — виснажений, приносячи з собою дух відчаю і безвиході. В проміжках намагался розважити сина, дозволяла йому цілими днями бігати по жилій зоні військового містечка, а ввечері якомога довше гралася з ним.
Якось Сіріна укладала волосся у високу зачіску, стежачи краєм ока за сином, який бавився у ванні. Він набирав повні пригорщі мильної піни і обліплював нею щоки і підборіддя.
— Голюся, як тато, — примовляв він. — Голюся, голюся. — Вказівним пальцем змахнув піну. Знову набрав повні жмені і розмазав її по обличчю. — Тепер я — Дуві. Пухнастий, як Дуві. Дивись, мамо, я весь…
Він розплющив очі, бажаючи пересвідчитись, чи вона дивиться. Внаслідок цього Сіріні довелося згаяти кілька наступних хвилин, промиваючи йому очі. Коли врешті сльози змили геть сліди нещастя, Сіріна сіла поруч сина й почала утирати його обличчя рушником.
— Б’юся об заклад, Дуві також заплакав би, коли б йому мило потрапило в очі, — зітхнув Крихітка. — Правда ж, неню?
— Дуві? Мабуть заплакав би. І будь-хто на моєму місці. А хто такий Дуві?
Вона відчула, як син напружився, відвів очі.
— Мамо, а тато буде завтра грати зі мною?
— Цілком можливо, — вона вхопила його за мокру ручку. — Хто цей Дуві?
— У нас сьогодні на солодке будуть рожеві тістечка? Мені подобаються рожеві…
— Хто такий Дуві? — твердо мовила Сіріна.
Крихітка якийсь час уважно вивчав ніготь на великому пальці, а тоді скоса зиркнув на матір.
— Дуві… Дуві — це маленький хлопчик.
— Отакої! Іграшковий хлопчик?
— Ні, — прошепотів Крихітка і опустив очі. — Справжній. Маленький лінженієць.
У Сіріни від здивування перехопило подих, і Крихітка заквапився пояснити.
— Він хороший, неню, чесне слово! Він не лається, не говорить неправду чи грубощі своїй матусі. А бігає так само швидко, як і я, навіть швидше, коли я спіткнуся. Він… він… — Крихітка знову потупив очі. — Він мені подобається.
— Де ви… як же… адже там мур… — Сіріна вжахнулась, і їй раптом забракло слів.
— Я прокопав нору, — зізнався хлопчик. — Під огорожею — там, де пісок. Ти ж не казала, що не можна! Дуві прийшов грати. Його мама теж прийшла. Вона гарна. У неї рожева вовна, а в Дуві — зелена, але теж гарна. По всьому тілі, — збуджено вів далі Крихітка. — Скрізь-скрізь, навіть під одягом! Лише на носі немає вовни, а ще на очах, вухах і долонях!
— Крихітко, та як же ти міг! А коли б тобі зробили боляче? Вони могли…
Сіріна міцно пригорнула до себе синочка. Крихітка випручався з її обійм.
— Дуві нікому не зробить боляче. Знаєш, мамо, він може закривати ніс. Так, може! У нього ніс сам собі затуляється і вуха складаються. Я теж так хочу. Дуже зручно. Та я більший від нього і вмію співати, а Дуві — ні. Але він може свистіти носом, а коли я спробував, то лише висякався. Дуві добрий!
Думки Сіріни плуталися, поки вона допомагала Крихітці одягати піжаму. Від страху її проймав дрож Що робити? Заборонити Крихітці лазити попід муром? Авжеж, треба тримати його подалі від небезпеки, яка, можливо, вже чатує на нього. А що скаже Торн? Розповісти йому? А раптом це тільки прискорить сутичку, яка…
— Крихітко, скільки разів ти грався з Дуві?
— Скільки? — Крихітка замислився. — Зараз порахую, — поважно мовив він і хвилину чи дві щось бурмотів і рахував на пальцях, а тоді переможно виголосив: — Один, два, три, цілих чотири рази!
— І ти не боявся?