Цар замислився, підпер замислене чоло долонею і врешті замислено звернувся до мене:
— Як тебе звуть?
— Синдбад, — відповів я.
— А тебе як звуть? — продовжував цар, звертаючись до Гіндбада.
— Гіндбад, — відповів мій двійник.
— Якщо мене не зраджує пам’ять, мій майбутній зять звався саме Гіндбад, — вирішив цар, знову потираючи чоло.
— О, так, Гіндбадом він звався! — радісно підтвердила Піруза.
— Царю! Пірузо! — волав я у розпачі. — Мене завжди звали Синдбад, але ви це ім’я безустанно перекручували та перекривлювали! Пригадайте, скільки разів я вас виправляв! Скільки разів просив, аби ви називали мене Синдбадом, а не Гіндбадом!
— То правда, що ми з Пірузою маємо звичку перекручувати імена і назви, — відповів цар. — Але ми ніколи не пам’ятаємо, як вони були перекручені, і завжди перекручене ім’я вважаємо справжнім, а справжнє — перекрученим. І цього разу ми теж не відступимо від свого звичаю. На нашу думку, юнак, призначений бути моїм зятем і чоловіком Пірузи, звався Гіндбад.
Гіндбад тріумфальним кроком наблизився до царя і сказав, презирливо показуючи на мене пальцем:
— Страшенно мені прикро, Милостивий Царю, що я такий схожий на цього підозрілого чужоземця. Проте присягаюся тобі, що нас не єднає нічого, окрім випадкової схожості. Бо я належу до людей чесних і шляхетних, а цей чужоземець — нікчемний злодій! Він вкрав у мене амулет, який я дістав на дорогу від прекрасної Пірузи. Ти можеш, царю, наочно переконатися в правдивості моїх слів, подивившись на шию цього чужоземця, бо вкрадений амулет він повісив на шию, забувши, що тим самим зраджує явно вчинену крадіжку.
Король і Піруза поглянули на мою шию і заволали з обуренням:
— Ах ти ж злодій! Ах ти ж негідник! Ах ти ж злочинець! Ах ти ж нахаба! Навіть не подумав про те, щоби сховати вкрадену річ від людських очей!
— Справедливості! — простогнав я. — Я безвинний. Ніколи не були мої руки заплямлені крадіжкою! Пірузо, люба Пірузо! Хіба ти не пригадуєш, що власноручно повісила амулет мені на шию, щоб врятувати від Дегіалової напасті! Та не порятувала мене, однак, від його жахливої помсти! Невидимий дух мститься мені й завдає нестерпних страждань! Пірузо! До тебе звертаюся за допомогою, за рятунком! Ти одна можеш мене порятувати! Придивись до мене уважно, і твоє серце підкаже тобі, хто я! Серце не помиляється! Заб’ється, затріпоче в грудях і відрізнить правду від брехні, відрізнить Синдбада від Гіндбада і відкриє нарешті твоїм очам, хто твій майбутній чоловік, а хто не вартий тебе ошуканець!
— Поглянь, Пірузо, поглянь! — заволав цар Міраж. — Поглянь на одного, потім на другого, а потім на обох одночасно. Порадься зі своїм серцем і покажи мені того, кого твоє серце вибере.
Піруза глянула спершу на мене, потім на Гіндбада, потім на обох одночасно і врешті шепнула несміливо:
— Серце мені підказує обох і жодного з них не вирізняє. Обидва мені однаково милі, однаково гарні й однаково красномовні. І такі схожі, що мені, власне кажучи, все одно, хто з них стане моїм чоловіком. Бо я вірю і одному, і другому, і жодного з них, принаймні поки що, не підозрюю ні в крадіжці, ні в обмані. Тому гадаю, що зроблю найкраще, якщо це непорозуміння вирішу зовсім іншим способом. В моїй країні існує звичай, що наречений у день шлюбу приносить своїй нареченій подарунок. Я не сумніваюся, що обидва ці юнаки запаслися шлюбними подарунками, аби справити мені несподіванку. Отож, беру собі за чоловіка того, хто приготував мені кращий подарунок і милішу несподіванку.
Піруза замовкла, а я перелякався. Події вчорашнього дня, гриміння невидимих ґонґів, розмови з Дегіалом, раптове народження Гіндбада — усе це так притлумило й розпорошило мої думки, що я зовсім забув запастися шлюбним подарунком. Засоромлений, я спустив очі долу й мовчав.
— Де твій подарунок? — глузливо спитав Гіндбад.
— Немає, — відповів я зламаним голосом.
Піруза з огидою й обуренням повернулася до мене спиною.
Гіндбад підбіг до неї, витяг з кишені книжку в золотій оправі й подав, говорячи:
— Ось мій подарунок.
Піруза з радісною усмішкою прийняла золоту книгу, а Гіндбад продовжував: