— Дядьку! — заволав я. — Ніколи більше нога моя не ступить в державу царя Міража! День мого повернення став би днем моєї смерті. Там чатує на мене невидимий Дегіал, а окрім того, від вигляду Пірузи й Гіндбада кров’ю б омилося моє серце!
Дядько Тарабук не чув моїх слів. Він сидів біля столу з пером у руках і писав. Минув ранок — а дядько Тарабук писав. Настав день — а дядько Тарабук писав. Перша зірка засвітилася на небі — а дядько Тарабук писав.
— Дядьку! — шепнув я у розпачі. — Я мушу вирушати в подорож! Переїзд із Багдада до Басри займе цілу ніч, а корабель з Басри удосвіта відпливає від берегів.
Дядько Тарабук писав.
— Дядьку! — вигукнув я, шарпаючи його за плече. — Я не маю ні хвилини часу! Я від’їжджаю! До побачення!
Дядько Тарабук писав.
Я надягнув на голову капелюха і вже був у дверях, коли дядько Тарабук переможно заволав:
— Закінчив!
Дядьків голос затримав мене на порозі.
— Закінчив! — повторив дядько, підбігаючи до мене і подаючи мені клаптик паперу.
— Віддаш це Пірузі у власні руки! — горлав дядько Тарабук. — Скажеш їй лише чотири слова: «скромний витвір великого поета».
— Добре, добре, — проказав я, прагнучи якнайшвидше позбутися настирливого дядька.
Я швидко вибіг з кімнати і за мить вже був на вулиці. Дядько Тарабук висунув у вікно голову і закричав:
— А не забудь сказати Пірузі, щоби прислала за мною до Багдада сто кінних лицарів. Я, щоправда, опиратимусь, але лиш трішки!
Я прискорив кроки й незабаром так віддалився від дядька Тарабука, що вже не чув його голосу.
Назавтра вранці я вже був у Басрі. Я мало не спізнився, бо корабель за мить мав відпливати. Захеканий, вбіг я на палубу. Ранок був сонячним. Радість розпирала мені груди, коли я відчув, що корабель, злегка колишучись, несе мене ген далеко, у незнані країни. Я сперся ліктем на борт корабля і задивився у морську далечінь. Колихання корабля незабаром приспало мене. Я стулив очі й поринув у розкішний сон, оскільки був стомлений цілонічною подорожжю. Ледь-но сон опанував моє тіло, як я відчув, що навколо мене діються якісь чари. Хвиля, яка з плюскотом вдаряла в борт корабля, раптом розпалася надвоє, і з неї виринула страшна голова Морського Диявола.
— Як справи, Синдбаде? — запитав Морський Диявол, заглядаючи мені в очі своїми чарівними вирлами.
— Непогано, — відповів я одразу, силуючись на іронію, не позбавлену, однак, страху. — Але я не розумію, чого це ти виринаєш із хвиль і постаєш перед моїми очима? Я зовсім не прагну тебе бачити.
— Я скучив за тобою, — відповів Морський Диявол. — Я був певен, що мої поради глибоко вкорінилися у твоєму серці і що ти врешті-решт покинеш нудний дім дядька Тарабука, аби в широкому світі шукати нових пригод.
— Женуть мене у світ не твої поради, а мої власні марення й жадання, — відповів я гордо.
— Тим краще, тим краще, — зауважив Морський Диявол. — Я завжди прагнув, щоб мої поради відповідали твоїм жаданням і маренням. Але маю до тебе слушну претензію за те, що ти вкинув тоді мого листа у морські глибини замість того, щоб зберегти його на пам’ять. Я знайшов того листа в морі і, користуючись нагодою, хочу тобі його сьогодні повернути.
— Забирайся з тим листом! — закричав я. — Не для того віддав я його морським хвилям, аби знову дістати назад. Я не хочу того листа! Мені гидкий той лист! Я протестую проти того листа!
— Даремні твої крики! — відповів Морський Диявол. — Покинь усі зусилля і заперечення. Я знерухомлю тебе поглядом і всуну тобі лист назад у кишеню.
І Морський Диявол втупився в мене своїми страшними вирлами. Я відчував, як під впливом його пронизливого й невідпорного погляду втрачаю помалу сили й нерухомію. Надаремно намагався я ворухнути рукою, ногою, головою… Знерухоміли мої руки, знерухоміли ноги й знерухоміла голова. Тоді Морський Диявол, помітивши, мабуть, що ступінь мого знерухомлення вже достатньо високий, наблизився до мене з клятим листом у роті і всунув мені того листа в кишеню, після чого прошепотів: