Піді мною здіймалася чорна, як чорне дерево, Магнітна Гора, наїжачена цвяхами, ножами, виделками, сокирами, мечами, дукатами, червінцями, ґудзиками, кітвами та тисячами інших предметів, а також коштовностей, золотих і срібних. Різнорідність і непотрібність цих наїжачених по узбіччях Гори предметів непоборно приводили до думки про якісь безладні нутрощі комори, власником якої був чи є божевільний. Уявляю собі, причиною скількох нещасть була ця Гора, яка найбезглуздіше в світі громадила на своїй поверхні стільки залізяччя! Мені здавалося, що я стирчу на вершині якогось смітника, і я не міг зрозуміти, чому цей смітник таїть у собі таку нездоланну могутність! Поволі я звів очі догори і зі здивуванням побачив перед собою на самім вершечку Гори пам’ятник, величезний бронзовий пам’ятник якогось рицаря. Він сидів на бронзовому огирі, гордо задерши чоло і гордо схрестивши обидві руки на грудях. Я наблизився, щоб прочитати напис на пам’ятнику.
Напис був такий:
«Звуть мене Хтосьтам, жив я якось там, після смерті перебуваю десь там.
Випадковий відвідувачу Магнітної Гори, якщо хочеш мене знову до життя прикликати, промов до мене слово: „геній“, і я одразу пробуджуся на звук мого імені, але стережися в розмові зі мною вжити слово: „осел“, бо я негайно перетворюся в бронзу, якою є зараз».
Прочитавши той напис, я замислився і після довгих роздумів промовив досить голосно:
— Геній.
Рицар негайно відкрив очі, протер їх і шепнув:
— Чи хто мене кликав?
— Не стільки кликав, скільки виконав пораду, що міститься в твоєму написі, — відповів я, уважно до нього приглядаючись.
— Ну й ось я, — продовжував рицар. — Чую, як життя знов наповнює мою істоту і кров починає кружляти в жилах.
— Мабуть, це приємне відчуття і не кожному доступне, — перервав я, приглядаючись до нього все уважніше. — Однак скажи мені, ким ти, власне кажучи, є і за що поставлено тобі такий пам’ятник з бронзи на вершині цієї гори?
— Хто я? — повторив рицар. — І важко, і легко відповісти на це питання. Я людина, яка була би повним нулем, якби її не обдарували пам’ятником. Саме з цієї, а не іншої причини і поставили мені пам’ятник. Увічнений в бронзі, стою я тут на вершині гори, бо стати мене на те, щоб стояти. Я один із тих, які схожі на всіх, і вирізняюся лише пам’ятником. За життя я був славен монументальною дурістю, тож і слушно, що після смерті маю монумент. Я любив життя в його щоденних проявах і ненавидів у його злетах до вершин. Тож і слушно, що після смерті поставили мене на вершині, аби винагородити мені неустанне перебування за життя у низинах. Я збудував святиню божку буденності й стягав до неї вірних, обіцяючи їм дні буденні й ночі без сонних марень. Після смерті я теж стягаю до себе все, що завдяки Магнітній Горі можу стягти, а саме: виделки, ножі, дукати, ґудзики, цвяхи… нічим я не гребую, бо мене тішить сама можливість стягання чогось. У цьому й полягає справжнє життя, воно містить у собі виделку поруч із дукатом, казан поруч із ґудзиком — словом, оту всякість, яка і є реальністю. Зблизька ця реальність виглядає, як смітник, але зате здалеку набирає жаху і виглядає, як потоплений корабель, повний тисяч людських страждань. Тож хіба я не вартий пам’ятника? Але дозволь мені, однак, зійти з мого п’єдесталу, бо я вже віддавна не торкався ногою землі. Я скучив за нею. І з тобою я охоче порозмовляю, якщо схочеш час від часу — чи то набік, чи теж ненароком — промовити слово: «геній».