— Тепер я знаю, чого маю остерігатися, тож будь за мене спокійна. Я достатньо розважний, щоб не розбити цього дзеркала стрілою, випущеною з того лука. Не в голові мені такого роду забави!
Серміна взяла мене за руку і провела по підземеллю. Там було безліч прекрасних кімнат, а також садів, де росли підземні дерева, квітли підземні квіти й співали підземні птахи.
Я оселився разом із Серміною у підземному палаці, де було мені значно приємніше, аніж у рідному домі поруч із дядьком Тарабуком. Оскільки дядько Тарабук був поетом, тож Серміні були цікаві мої про нього розповіді. Дні минали для нас у розмовах та читанні чародійських книг.
Так минуло п’ять днів, а минуло би й більше, якби не нещасна пригода, яка навіки позбавила мене полум’яної Серміни.
Одного вечора я увійшов до кімнати Серміни. Серміна спала. Тож я сів під стіною, щоб не будити її, і захоплено дивився на сплячу. Раптом я побачив величезного щура. Він виліз з-під ліжка, на якому спала Серміна, і миттю скочив на нього. Оскільки я сидів під стіною, на якій висів лук, то й схопив його в руки, бажаючи покарати нахабу. Я прицілився щурові просто в око і випустив стрілу, сподіваючись, що вона прошиє щура навиліт. Але на своє здивування — почув брязкіт розбитого дзеркала. Серміна пробудилася, поглянула на дзеркало і заломила руки. Щур втік, а я стояв у розпачі з луком в руках. Лелечко! Дзеркало було таким досконалим, що відбиття Серміни й щура я вважав реальним. Замість того, щоби прошити стрілою справжнього щура, я прошив дзеркало у тім місці, де щур відбивався.
— Що ти наробив? — вигукнула Серміна. — Мурумадаркос зараз же з’явиться у підземеллі! Ми пропали, хіба що порятують нас мої чари.
Несподіваний удар грому сповістив нам, що Мурумадаркос вже близько.
І справді — тут же біля розбитого дзеркала з’явилася його постать, страшна й могутня. Я встиг сховатися за завісою дверей.
Я уважно прислухався до розмови Мурумадаркоса з Серміною, щоб у разі потреби прийти на допомогу.
Серміна в першу мить так розгубилася, що її відповіді були нерозсудливими.
— Чого ти хотіла від мене? — спитав Мурумадаркос.
— Я хотіла довідатись, котра година, — відповіла, почервонівши, Серміна.
— Як то? Через таку дурницю ти викликала мене аж так здалеку? Я ж був щойно на кінці світу, зайнятий полюванням на левів і тигрів.
— Це дурниця для тебе, але не для мене, — тлумачила Серміна. — Мій годинник ходить так погано, що я ніколи не знаю, коли маю вставати, а коли лягати спати. День — два — навіть тиждень — навіть місяць можна жити без годинника, але три роки — це трохи занадто.
Мурумадаркос глянув на годинник, який висів на стіні, насупив брови й сказав:
— Твій годинник іде аж надто добре. Мабуть, якийсь інший намір чи випадок примусив тебе розбити дзеркало.
Серміна знову почервоніла й поспішно сказала:
— Власне кажучи, було так: я почала нудьгувати сама в підземеллі й подумала, що аж три роки мушу чекати твоїх відвідин. Мені зробилося так нудно, ну, так нудно, що я вирішила для розваги протанцювати біля дзеркала якийсь сольний танець, аби приглядатися до свого розтанцьованого у дзеркалі відбиття. Я почала танцювати. І танцювала з таким запалом, ну, з таким запалом, що необережно підняла в танцювальному запалі ногу так високо, ну, так високо, що розбила дзеркало.
Мурумадаркос ще сильніше насупив брови й буркнув з-під вусів:
— Але ж я бачу, що дзеркало прошите навиліт стрілою з мого лука.
Серміна почервоніла аж по вуха і заволала:
— Я ж забула тобі сказати, що танцювала свій улюблений танець з луком. Танцюючи, я натягнула тятиву так сильно, ну, так сильно, що стріла необережно вислизнула з моєї руки та й прошила наскрізь дзеркало якраз у ту мить, коли, як я вже тобі сказала, я надто високо підняла ногу.