Тупнув ногою об землю Мурумадаркос.
— Я не дурень і не осел, аби вірити таким явно брехливим словам! Могла би вже якусь вправнішу брехню вигадати! Дивись мені просто в очі й кажи, що сталося.
Серміна поглянула йому просто в очі.
— Дивися прямо! — грізно повторив Мурумадаркос.
— А хіба я не дивлюся достатньо прямо?
— Власне кажучи, ти дивишся достатньо прямо, і саме це зовсім мене спантеличує. Тепер я підозрюю тебе в тому, що ти хочеш мене спантеличити.
— Але ж ти сам сказав мені дивитися просто в очі.
— Я сказав тобі дивитися просто в очі, але не казав тобі спантеличувати мене.
— Що ж мені тепер зробити, щоб не спантеличувати тебе?
— Ти повинна опустити очі й визнати, що після того, що сталося, ти не можеш дивитися мені просто в очі.
— Навіщо ж мені опускати очі, якщо нічого не сталося і якщо я можу цілком спокійно дивитися тобі просто в очі?
Мурумадаркос почервонів від злості й почав ніздрями винюхувати по всій кімнаті. Мабуть, щось винюхав, бо раптом схопив лук, приклав до тятиви стрілу, натягнув тятиву і, прицілившись просто в заслону, за якою я ховався, сказав Серміні з глузливою посмішкою:
— Ти прошила стрілою моє дзеркало, то ж дозволь, що тією самою стрілою я прошию твою заслону.
— Не роби цього! — закричала Серміна. — Ця заслона — це пам’ятка по моїй матері.
— Помиляєшся — цю заслону я подарував тобі в день шлюбу, а купив її особисто у перського купця.
— Я добре це пам’ятаю! — закричала Серміна. — Я пам’ятаю, що ця заслона — твій шлюбний подарунок, але одночасно вона так схожа на улюблену заслону моєї матері, що я вважаю її майже пам’яткою по матері.
— І усе ж, — відповів Мурумадаркос, — я лічитиму до трьох. За третім разом стріла прошиє оцю пам’ятку по твоїй матері.
Мені, укритому за заслоною, раптом стало не по собі.
— Один! — сказав Мурумадаркос.
— Благаю тебе, не стріляй! — вигукнула Серміна.
— Два! — сказав невблаганний Мурумадаркос.
Бажаючи вчасно випередити жорстоке «три», яке б неминуче потягло за собою смертельний для мене постріл, я мимоволі висунувся з-поза заслони.
— А це хто? — закричав Мурумадаркос, присідаючи до землі від надмірного, мабуть, здивування.
— Геть звідси, підлий чорнокнижнику! — закричав я відважно. — Я кохаю Серміну і не дозволю й надалі тримати її в цьому підземеллі. Або я вб’ю тебе, або сам буду вбитий.
— І це останнє — значно правдоподібніше, — відповів чарівник і перекинувся раптом велетенським псом. Пес розкрив пащу і вже хотів на мене кинутися, як Серміна перекинулася вовком. Вовк кинувся на пса, і почалася запекла бійка. Під час тієї бійки пес раптом обернувся тигром. Тоді вовк обернувся левом. Тигр раптом став жовтим від заздрості й злості пломенем. Я тривожно глянув на лева, чекаючи, як же він тепер зміниться. Лев після коротких роздумів спалахнув чудесним, пурпуровим полум’ям. Тоді ото я пригадав, що Серміна ж мала славу полум’яної. Ті два пломені — жовтий і пурпуровий, — кружляючи, як вихор, і повіваючи язиками, сплуталися й переплелися один з одним. Довго тривав двобій пломенів. То жовтий, то пурпуровий шугав угору, пануючи над супротивником. Вони змагалися один з одним, то клубками звиваючись по землі, то злітаючи аж до стелі, ковзаючи по стінах, палячи по дорозі заслони та парчові шпалери. Нарешті обидва завмерли й злилися в один вогняний жовто-пурпуровий вихор. Видно було, як вони напружуються й міряються один з одним в останньому зусиллі. Я затамував подих і з завмерлим у грудях серцем слідкував за цим двобоєм, від якого залежало життя моє і Серміни. Раптом жовтий пломінь захитався, засичав, задимив і почав помалу хиріти, пригасати, сірішати, аж нарешті, обернений в попіл, опав на землю. Серміна перемогла.
У вигляді пурпурового пломеня вона наблизилася до мене і овіяла моє обличчя духмяним, чарівним, п’янким жаром. Я простягнув руки і занурив їх у пурпуровий пломінь. Не згоріли вони, лиш затремтіли від пронизливої спекоти, схожої на спекоту весняного полудня. Я розхилив губи й почав вдихати духмяний жар, який виливався з пломеня. Я пив той пурпуровий жар радісно і жадібно, бо ж вливався він мені в груди й бив у голову, як вино.
— Серміно! — вишептав я. — Чи ж це ти, така полум’яна?
— Це я, — відказала.
— Що діється з тобою? Відповідай, бо я не бачу твоєї постаті!
— Я палаю, — шепнула Серміна.
— Чи ти жива ще?
— Палаю.
— Чи бачиш мене?
— Палаю.
— Чи кохаєш мене, Серміно?
— Палаю.
— О, якщо ти в змозі, поверни собі давню постать, бо мої очі знудьгувалися за твоїм виглядом.