— Ну, як тобі подобається новий спосіб увічнення моїх творів?
— А чи не гадаєш ти, дядечку, — несміливо зауважив я, — що дівчата виголошують вірші зашвидко?
— Не буває зашвидко! — відповів дядько, з урочистим знаттям піднявши вгору вказівний палець. — Не буває зашвидко! Вірш треба або читати швидко, або взагалі не читати! Треба навіть досягти того, аби губи, тріпочучи наввипередки, переплутались у спільному своєму розгоні. Нехай не знає верхня губа, що говорить нижня! Правда, дівчата?
— Правда, правда, правда! — закричали заскочені зненацька питанням дівчата.
Дядько знову звернувся до мене.
— Щодня перед відходом до сну мої невільниці урочисто мені присягаються, що ніколи по своїй охоті, з власної і невимушеної волі не викинуть зі своєї пам’яті моїх творів.
Тут дядько звернувся до дівчат.
— Присягайтеся мені згідно зі звичаєм!
— Присягаємось, присягаємось, присягаємось! — знову хором вигукнули дівчата, піднімаючи вгору руки.
Дядько гордо вказав мені на них рукою і сказав:
— Погодься, що я добре знав, кому довірити свої твори. Чим є папір, чим є пергамент порівняно з такими дівчатами? Нічим! Так — їх ані вітер у море не звіє, ані прачка з них моїх творів не випере.
І дядько дав знак рукою, що дозволяє невільницям іти на спочинок. Вони почали вервечкою виходити з кімнати. Були там білявки, брюнетки, шатенки, руді і русяві. Поки вони виходили з кімнати, я помітив, що обличчя їх дещо стомлені, а й навіть пригнічені. В очах стояв якийсь смуток чи навіть розпач. Вони викликали одночасно жаль і повагу, якщо не зважати на вищезгадані підозри, позбутися яких я чомусь не міг.
Коли вони вийшли, дядько Тарабук звернувся до мене:
— Ти, мабуть, стомлений подорожжю, тому не силуватиму тебе сьогодні до розповіді, хоча й знаю, що трапилося тобі в далеких краях багато дива дивного. Я відкладаю нашу розмову до завтра в надії, що завтра почую від тебе відповідь, яку дала Піруза, прочитавши мій вірш.