Нічого не відповів я на це дядькові, лиш, попрощавшись, пішов спати.
На другий день на світанку дядько Тарабук прослизнув тихенько в мою кімнату, аби терпляче чекати мого пробудження. Розплющивши очі, я сказав:
— Я вже не сплю, сідайте собі, дядечку, десь близенько, а я розповім вам про все, що зі мною було.
— Починай від Пірузи, — таємниче і з помітним хвилюванням шепнув дядько.
— Не можу почати від Пірузи.
— Чому не можеш?
— Бо не був я в країні царя Міража.
Дядько Тарабук заломив руки.
— О, що ж ти зробив, недобрий Синдбаде! Я ж так довго чекав на Пірузину відповідь, так довго мені снилося, як пришле вона по мене сто лицарів і негайно після мого приїзду до країни царя Міража віддасть мені свою руку разом із половиною царства! Я ж був і є певен, що мій вірш очарував би й сп’янив її. Чому ж ти в своїх мандрах оминув країну царя Міража?
— Повернення у ту країну мені заборонене. Чатує там на моє життя жорстокий Дегіал, чия помста завжди буває страшною і неминучою. Але зате, дорогий дядечку, можу тобі розповісти багато інших чудес, які я бачив.
— Гай-гай, важка справа! — сумно зауважив дядько Тарабук. — Не бачив ти цього разу Пірузи, але зате напевне зустрів якусь іншу неземну істоту.
— Зустрів я істоту полум’яну, яка звалася Серміна.
— Що ж, нема Пірузи — розповідай про Серміну.
І я розповів дядькові усю історію Серміни від початку до кінця. Полум’яна постать Серміни в моєму описі так очарувала дядька Тарабука, що він зовсім забув про існування Пірузи.
— Дивна, однак, була та Серміна, чи не так? — зазначив дядько, глибоко замислившись.
— Дивна, — підтвердив я сумно.
— І полум’яна, кажеш?
— Полум’яна.
— Чи дуже полум’яна?
— Дуже! Адже ж власний внутрішній вогонь спалив її на попіл.
— Чи зберіг ти той попіл?
— Я зберіг його в урні, яку привіз у Багдад.
— Подаруй мені ту урну. Дивлячись на неї, я творитиму такі прекрасні вірші, яких не творив ще ніколи.
— Урни тієї не віддам я нікому! — відказав я похмуро. — Ти, дядьку, забуваєш про те, що з тисячі двохсот п’ятдесяти трьох ударів серця Серміна тисячу перших призначила мені!
— Напевне призначила б їх мені, якби хоч раз мене перед смертю побачила. Але доля судила, щоб вона померла, позбавлена можливості лицезріти мене! Нещасна! Навіть у годину смерті не було їй дано останнім поглядом окинути з ніг до голови мою постать! Я певен, що вигляд такого як я поета справив би велике полегшення конаючій і підбадьорив би її при переході у світ потойбічний! Але що поробиш? Я постійно розминаюся з полум’яними істотами, які призначені мені хіба лиш для того, щоб я їх ніколи вчасно не побачив. Життя повне непоправних помилок!
— То давайте, дядечку, вирушайте якось разом зі мною в подорож, аби зустрітися там з якоюсь полум’яною істотою.
— Не зараз іще, не зараз! — відповів дядько Тарабук. — У мене надто багато роботи, надто багато слів римується в моїй голові. Не можу я на подорож тратити час, самим Богом призначений на писання віршів. А крім того, я не хочу покидати тисячу моїх невільниць, які за час моєї відсутності напевне встигли би пустити в непам’ять усі мої твори, а заповнити корабель тисячею дівчат — то було б надто обтяжливо.
Дядько Тарабук ще довго говорив про все, про що тільки міг говорити, але я вже його не слухав. Останнім часом він зробився страшенно багатослівним, і його багатослівність стомлювала мене й дратувала. Правду кажучи, я уникав дядькового товариства, хоча глибоко й щиро любив його. Після стількох переживань і потрясінь, яких завдали мені подорожі, я потребував спокою, тиші та самотності. Тому найчастіше я ішов з дому на самотні прогулянки берегом моря, щоб там думати про полум’яну Серміну, яку втратив безповоротно.
Під час однієї з таких прогулянок я зустрів якогось юнака, котрий наблизився до мене і, усміхаючись, запитав, чи це не я випадково Синдбад-Мореплавець.
Я відповів ствердно.
— В такому разі чи дозволиш мені потиснути твою руку? — запитав юнак.
— Звичайно! — відповів я, подаючи йому обидві руки.
— Твоя слава, — вів далі юнак, — оповила цілий світ. Твоє ім’я лунає по всіх країнах. Я віддавна марив про те, щоб пізнати тебе, і я безмірно вдячний за те, що ти дав мені потиснути обидві руки, а не відвернувся від мене з погордою, як від людини незнайомої. Адже я теж мрію про славу великого мандрівника. І я хотів би почути від тебе пораду, куди мені податися і яких небезпек зазнати, щоб здобути собі нарешті репутацію мандрівника.