Одного разу юнак почав намовляти мене на спільну подорож.
— Я в подорожі стану тобі в пригоді, — гаряче переконував він. — У разі небезпеки я закрию тебе власними грудьми. Я ж бо сильний і відважний. І в подорожі легше вдвох дати собі раду. Я вмію плавати, як риба. Я знаю море наскрізь, як риба. Морську бурю я передчуваю безпомилково, як риба. Я спритний, як риба. В небезпеці я вмію залишатися холоднокровним, як риба. Одним словом, ти в мені матимеш вірного й сміливого товариша. Ми вирушимо просто до незнаних країн. Нас чекають чудеса і дива, які віддавна й надаремно сняться мені й маряться. Я був би щасливим, якби ти не відкладав день подорожі, а погодився б виїхати зараз, притьмом, негайно. Уявляю собі, скільки зачарованих принцес зустрінемо ми в дорозі! Скількох чорнокнижників переможемо! Нас чекає така слава, якої ніхто ще досі не здобув. Не варто зволікати, не варто спізнюватись! Хто пізно приходить — той сам собі шкодить. Сьогодні — через годину ми кіньми поїдемо до Басри, а завтра зранку відчалимо від берега. Чим швидше — тим краще. Моєю мрією з давніх-давен була спільна подорож з тобою, о славний, о непереможний, о великий Синдбаде!
Було щось особливе й привабливе в голосі юнака, щось, що зневолило мене до майже негайної згоди. Мені важко навіть докладно пояснити, чому я не міг опиратися його намовам. Хоча він і повертав до мене постійно свою диявольську морду, проте лагідне звучання його оксамитного голосу щільно заслоняло від мене усю огидність і потворність тієї морди. Не тільки заслоняло, але ще й надавало тій морді якогось нездоланного чару й привабливості. Заслухавшись мелодійних, п’янких звуків спокусливого голосу, я бачив мало не сліди прихованої краси в отій судомній морді. Незабаром ця морда почала мене попросту очаровувати. Мені здавалося, що вираз цієї морди сповнений глибокої задуми, саме такої задуми, яку пробуджує в загорілому мандрівникові вигляд незнаних країн. Мені знову захотілося волочитися світом — захотілося нездоланно, непереборно, безповоротно! Я схопив юнака за руку і, тиснучи її, приязно сказав:
— Згода, дорогий друже! Вже сьогодні, через годину, вирушимо верхи до Басри. Ти маєш рацію: ні хвилини не треба зволікати! Світ перед нами відкритий. Поспішаймо! Може, якраз тепер призначено нам зустріти в дорозі найпрекраснішу казку! Якщо запізнимось, ніколи вже наші очі її не побачать! Дозволь лише, щоб я ненадовго повернувся в палац, аби попрощатися з моїм дядьком.
— Я чекатиму тебе тут, на березі, — відповів юнак.
Я побіг у палац. Дядько Тарабук у своїй кімнаті якраз був зайнятий допитуванням дівчат. Я, захекавшись, вбіг у кімнату і тут же вигукнув:
— Я від’їжджаю!
— Куди? — запитав дядько Тарабук.
— До незнаних країн.
— Як це? Вже хочеш мене покинути?
— Це моє безповоротне рішення.
— А чи маєш при собі вірша, якого я колись написав на честь незабутньої Пірузи?
— Маю.
— Отож, якщо зустрінеш дорогою якусь королівну, аби лиш достатньо полум’яну, вручи їй цей твір із запевненням, що то я для неї його зримував. Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Урочисто?
— Урочисто.
— В такому разі, щасливої подорожі.
Дядько Тарабук не без розчуленості обійняв мене і тут же повернувся до свого заняття, яке полягало у перевірці вмісту пам’яті тисячі дівчат. Я вибіг з палацу і незабаром вже був на березі. Юнак чекав мене, тримаючи за вудила двох вороних коней.
— Яким чином за такий короткий час ти знайшов двох таких вороних коней?
— Я ретельний і старанний товариш у подорожі! — весело відповів юнак, кривлячи у посмішці свою розумну морду. — Це мої власні коні з моєї власної стайні, яка знаходиться там, де стоїть мій власний дім.
— А де ж у такому разі стоїть твій дім?
— Зараз у нас немає часу. Я потім відповім на твої запитання. Час квапить. Рушаймо в дорогу!
Ми скочили на коней і помчали в сторону Басри. На велике своє здивування я дорогою помітив, що коні біжать так дивно, ніби перекочуються в повітрі, як хвилі. Гриви їх були схожі на плетиво з морської трави. Час від часу з їхніх ніздрів трискали якісь фосфоричні виблиски, які розсвітлювали перед нами морок чимраз темнішої ночі.
— Дивні то коні! — сказав я юнакові. — Не зустрічав я досі таких коней. У якій стороні світу купив ти цих чудових звірів, які пирхають фосфором?
— Немає у нас зараз часу, — відповів юнак. — Я потім відповім на твої запитання.
З Багдада до Басри найшвидший кінь біжить звичайно шість годин добрим галопом. Тимчасом, не минуло й години, як ми вже були в Басрі.
— Як же це сталося, — запитав я здивовано, — що ми шлях з Багдада до Басри подолали за одну годину?