Ми негайно вирушили вглиб острова, щоб з’ясувати, де ми знаходимося, і пошукати якоїсь поживи.
Поживи ми не знайшли, але зате натрапили на якесь дивне, незвичне поселення, що складалося з мазанок, критих мохом і лишайниками.
Ще більший подив викликав у нас особливий люд того поселення. Це були карлики, схожі на малих собачок. Їхня шкіра була чорною, як чорне дерево, а очі червоними й блискучими, як жужіль. Під широким носом з рухливими ніздрями розходилася величезна паща, озброєна великими білими іклами. Угледівши нас здалеку, вони почали подавати руками привітні знаки, запрошуючи в гості.
— Капітане, — сказав я, — якось не вірю я тим людям та їх гостинності. Вони подібні скоріш на чортів, ніж на людей.
— Зовнішність оманлива, — відповів капітан. — Я часто зустрічав у житті людей потворних з добрим серцем і людей з гарним обличчям, зовсім позбавлених серця. Гадаю, ми можемо сміливо довіритися знакам, які вони нам подають. І напевне серед цих потвор ми знайдемо більш чуйну опіку й гостинність, аніж деінде.
Матроси усі разом підтвердили слова капітана. Після цього ми поспішним кроком наблизилися до поселення. Карлики оточили нас і зацікавлено до нас приглядалися з якимось дивним, сказав би, апетитним виразом обличчя.
— Капітане, — шепнув я знову, — чи не вважаєш ти, що ці карлики дивляться на нас надто апетитно. Чи ж це не погляд досвідчених і примхливих людожерів? Бо ж дивляться на нас так, наче розмірковують над тим, якими зіллями та соусами приправити те м’ясо, яке ми поки що вважаємо своїм власним, неїстівним і недоторканим тілом.
— Ти надто підозріливий, — відказав капітан. — Це радше якісь добродушні потвори, які хочуть поділитися з нами запасами своїх харчів.
Матроси знову підтвердили слова капітана, а він жестами намагався дати знати карликам, що він голодний і хоче пити. Карлики одразу ж відгадали багатозначні рухи капітана. Серед їхнього натовпу зродилися ґвалт і метушня. Певно, про щось радилися, і капітан негайно нам пояснив, що — на його думку — вони радяться щодо вибору страв, аби розкішною їжею гідно відсвяткувати наше перебування на острові. Рій карликів миттю взявся до діла, і тут же одні поставили перед нами стіл, інші — дзиглики, а решта побігла до найближчої мазанки, з якої вискочили з шумом, несучи чудернацькі келихи й оплетені сулії.
Ми сіли до столу в очікуванні їжі й напоїв. Карлики подали нам келихи і з огидними посмішками наповнили їх зеленкуватим напоєм з оплетених сулій. Той напій виділяв такий густий, привабливий, п’янкий і приголомшливий запах, що капітан і всі матроси із захватом вихилили до дна свої келихи, поки я встиг їх застерегти. Я ж був певен, що напій той містить якесь сонне зілля, яке відбирає притомність і повністю знесилює тих, котрі не стали опиратися його духмяним повабам. Тому я не вихилив свого келиха. І добре зробив. Мої здогадки незабаром справдилися. У капітана у першого, а за ним по черзі у всіх матросів зробився якийсь дивний, безумний, непритомний вираз обличчя. А було це безумство дивне і непритомність особлива, бо почали вони говорити речі такі несподівані, що в мене волосся стало дибом! Отож, ні більше, ні менше, але любо і з великим знанням справи почали вони дораджувати приправи та способи смаження, найбільш відповідні ґатункам їхніх тіл. Я з жахом дивився, як уважно карлики прислухалися до того, що говорили оті непритомні. Схоже, вони знали нашу мову, хоча й вдавали, що нічого не розуміють.
Капітан, обмацуючи свої пухкі щоки й прицмокуючи при цьому язиком, говорив наполовину до нас, наполовину до себе:
— З таких щічок варто би два біфштексики на свіжому маслечку підсмажити. Я б легенько притрусив їх згори тертим хріном і оточив би віночком з рум’яної, тим же маслечком насиченої картопельки.
На це один зі старих матросів, поплескуючи себе по жилавих стегнах, гукнув: