І зайнявся я тоді виробництвом сідел. Протягом кількох місяців моє житло до країв заповнилось тисячею найдобірніших сідел.
Тоді я оголосив цілому місту, що навчу всіх користуватися новим знаряддям для верхової їзди, яке називається сідло і яке, забезпечуючи зручність їзди верхи, одночасно оберігає від падіння.
Я визначив годину проби і вибрав місцем показу найбільшу площу в самому центрі міста.
О визначеній годині усе населення зібралося на площі.
Привели тисячу коней, на яких рицарі царя Павича їздили зазвичай охляп.
Я стояв посеред площі, оточений горами скупчених сідел, а поруч стояли мої приятелі — Гассан і Корибілла, які зацікавлено очікували мого показу.
Для випробувань я обрав першого з краю коня, осідлав його і скочив верхи. Я почав гарцювати по площі, аби дати можливість присутнім докладно придивитися до моєї їзди. Після чого, зсівши з коня, запропонував, аби тепер хтось із рицарів сів на нього і випробував переваги їзди в сідлі над їздою охляп. Однак ніхто з рицарів не хотів відважитися на пробу. Одні виявляли ознаки чогось, схожого на засоромленість, причин якої я не міг збагнути. Інші, найімовірніше, боялися сідла, наче якоїсь диявольської пастки чи засідки. Ще інші виправдовувалися тим, що не налаштовані зараз на верхову їзду. Ще інші казали:
— Як же можна сісти на коня, який має на спині щось зовсім не кінське, а ще й таке зайве, наче пухлина чи горб? Але ми, зрештою, охоче сядемо на того коня, якщо вигадливий чужоземець розташує своє сідло далі від спини, під животом коня, чи приладнає його до хвоста.
Мої настійливі вмовляння нічим би, мабуть, не закінчились, якби не те, що сам цар Павич несподівано прибув на площу.
Терпляче вислухавши мої пояснення та докори рицарів, він наказав мені ще раз сісти на осідланого коня. Я негайно зробив це і знову об’їхав кругом площі.
Цар придивлявся до мене уважно і з помітним подивом. Коли я зіскочив з коня, він сказав мені з великою вдячністю:
— Твій задум прекрасний і має, безумовно, на меті сіяти страх серед ворогів під час битви. Ти виглядав так страшно, що я мусив чинити нелюдські зусилля, аби не втекти чи не зомліти! Цар, який скористається з твого задуму, має забезпечену перемогу у війні, бо жоден, навіть найхоробріший ворог не встоїть, побачивши страшних вершників, які окрім кінських спин мають ще під собою такий потворний і такий зайвий приладунок! І я прошу тебе, аби ти осідлав усіх наших коней, бо я хочу сам особисто разом з усією моєю чоловічою частиною населення сісти на осідланих коней.
І почав я сідлати коней. Сідлав я їх три дні й три ночі — на четвертий день ще раз показав царю й рицарям, яку ногу вони повинні вкласти в стремено, а яку перекинути через коня.
Жіноча частина населення теж зібралася на площі, аби оглядати незвичайне видовище.
На даний знак цар і усі рицарі сіли на коней і риссю вирушили за місто. Леле! — цар через неуважність правою ногою вскочив у стремено, а ліву перекинув через коня, тому мчав тепер на чолі всього загону, повернувшись задом до кінської голови, а передом до хвоста, якого досить міцно тримав у руках з метою закріплення своєї на коні позиції.
Я і уся жіноча частина населення побігли риссю слідом за вершниками, аби прослідкувати їхню дальшу долю. Даремно я подавав царю знаки, щоб він зупинився і поміняв свою прикру позицію. Цар добродушно посміхався мені й волав:
— Не маю часу!
Або горлав:
— Надто пізно, надто пізно!
Це останнє царське горлання зродило у мене досить обґрунтоване припущення, що цар, маючи в руках лише кінський хвіст, не може ні затримати коня, ні керувати ним. Одночасно я помітив, що цар робився то блідий, то червоний і виправляв на коні дивні торсання й підскоки. Він блід, підскакуючи вгору — і червонів, спадаючи назад на сідло.
Зате інші рицарі, як мені здавалося, належно сиділи на конях. Вершники якраз виїхали на узвишшя, яке підносилося за містом, а звідти взяли розгін до долини, яка зеленіла під узвишшям. Я і жіноча половина населення затримались на вершині узвишшя, щоби звідти оглядати дальшу їхню долю.
Цар перший з’їхав у долину, обернений до нас обличчям, аж ніяк не усміхненим, а задом — до мети своєї поїздки. За ним з’їхала решта рицарів. І тоді сталося те, чого я найбільше боявся. Ледь-но коні торкнулися копитами духмяної підстілки долини, як цар і усі його рицарі поспадали з сідел на землю. Серед усієї жіночої частини населення зчинилися ґвалт і метушня, чоловіча ж частина зберігала повний спокій, лежачи в найрізноманітніших позах на дні долини, не намагаючись навіть, а може, не в силах звестися на ноги. Я і вся жіноча половина населення щодуху збігли з узвишшя в долину.