І не встиг я ще нічого відповісти, як Каскада кинулася з вершини скелі і з розвіяним волоссям упала до моїх ніг — мертва і необачна.
Мої приятелі підняли на руки тіло Каскади і мовчки понесли додому.
Я йшов за ними, здивований тим, що не можу плакати. Смерть Каскади була такою незвичайною і такою нею самою спричиненою, і такою на вершинах скель вимареною, що відбирала в мене здатність і можливість плачу.
Це сталося вранці, а вже увечері, згідно зі звичаєм, мали мене живцем разом із Каскадою поховати. Ось і вечір настав. На власних плечах поніс я скляну труну з мертвою Каскадою. За мною сунула колісниця, наповнена різним скарбом, меблями, а за нею сто інших колісниць, на яких купчилися неймовірно великі стоси сідел, які мені повернули.
Нарешті прибули ми на відоме узгір’я, яке я вже добре знав. Відчинили потаємні двері й спустили мене живцем у гробницю разом із прекрасною Каскадою та усім рухомим майном. Коли я вже торкнувся ногами вологого ґрунту похмурого підземелля, то мусив чимшвидше відскочити набік, аби уникнути спадання мені на голову тисячі вкидуваних у підземелля сідел. Під кінець на решті спустили мені на мотузках сім буханців хліба і сім глечиків з водою — і потаємні двері затраснулись…
Мене огорнула пітьма, і я втратив притомність.
Коли вона повернулася — то в першу мить я нічого не міг побачити навкруги в пітьмі, яка мене оточувала. Але помаленьку та потихеньку мої очі так звикли до мороку, що під кінець я міг зовсім вільно розрізняти обриси й навіть барви усіх предметів. Я знаходився в якомусь дивовижному підземному лабіринті, наповненому скляними трунами та біліючими у пітьмі людськими кістяками. Кількість нагромаджених у підземеллі столів, стільців, шаф і усякого роду меблів була просто неймовірною.
І от я всівся на одному зі стільців і, присунувши до себе стіл, поставив на нього сім глечиків з водою і сім буханців хліба. Я, мабуть, дуже довго був непритомним, бо мене вже мучив голод — такий скажений і непогамовний, що я пив і їв доти, доки не випив усієї води з глечиків і не з’їв усіх семи буханців хліба. Так-сяк під’ївши, я встав і побрів наосліп просто себе. Я вирішив іти безустанку, без зупинки, без спочинку, в усіх можливих напрямках, з надією на те, що сліпе щастя чи випадок прийдуть мені на допомогу, а збіг обставин дозволить мені як не в той, то в інший спосіб вибратися з підземелля на сонце.
Важко мені визначити, як довго я тинявся покрученими підземними коридорами — серед скляних трун, щільно й до країв наповнених людськими тілами. Здається, однак, що мандри мої тривали кілька днів. Нарешті одного дня я натрапив на величезну самотню нішу, в якій стояла лише одна скляна труна, більших за інші розмірів. У тій труні лежала на єдвабних подушках жінка надзвичайної вроди із золотою лютнею в руці. Виглядала вона, як жива. Смерть не змогла торкнути тлінню її тіла ані вчинити їй чогось недоброго; одним словом, здавалося, що жінка спочиває у труні без смерті.
Труна стояла на великому, запліснявілому від вологи та вкритому мохом камені. Вид померлої чи, може, сплячої так зачарував мене, що я присів біля підніжжя труни на камені, щоб придивитися до неї зблизька і трохи відпочити, бо ж до цього я ні на мить не переривав своєї мандрівки. Машинально й неусвідомлено почав я рукою згортати з каменя плісняву й мох. Раптом під пальцями я відчув дотик якогось металу. Я наблизив очі й побачив, що це були куті з золота літери. Я тут же зірвав плісняву до кінця і розчистив напис, викарбуваний у камені золотими літерами. Поспішно й зацікавлено прочитав я той напис, який звучав так:
Я підняв кулак і щосили вгатив у скляну труну. Та розпалася зі стогоном і дзвоном на дрібні шматочки. У ту ж мить жінка немов пробудилася від сну. Однією рукою протерла очі, а другою обмацала лютню, наче прагнучи переконатися, що не загубила її. Нарешті, притискаючи лютню до грудей, вона підвелася і повільно зійшла з каменя на землю. Тоді її погляд упав на мене.
— Це ти розбив труну? — запитала вона голосом таким мелодійним, що я одразу й не смів відповісти, бо мені здавалося, що у відповідь повинен заспівати якусь чудову пісню. Звільнившись від першого враження, я відповів:
— Так, я розбив твою труну, прочитавши напис на камені.
— Значить, я належу тобі, бо присяглася, що вийду заміж за чоловіка, який розіб’є мою труну і поверне життя моєму тілу.
— Чи давно ти померла? — запитав я.
— Я ніколи не помирала, — відповіла вона.
— Чи ти ніколи не жила на землі?