— Ніколи не жила.
— Скажи мені, хто ти.
— Я ніхто. Мене зовсім немає. Я не існую. Я не вмію існувати. Я вмію лише снитися тим, хто прагне сну. І оце зараз я снюся тобі. Раніше я снилася царю Павичу, коли він ще був юнаком, але той сон так його втомив, що він наказав якомусь чарівникові підловити мене на гарячому вчинку явлення уві сні, і той — підловивши — закрив мене у скляній труні, котру спустили у підземелля і встановили в ніші на оцім камені. Тоді я вигадала напис, який ти на камені прочитав, а мені ж достатньо щось побачити уві сні, аби воно здійснилося. Напис здійснився. Я пообіцяла собі в душі вийти заміж за того, хто цей напис прочитає і розіб’є труну, аби знову повернути мене до мого сонного діла. Вийти заміж для мене означає те саме, що снитися. Відтепер я снитимусь тобі вірно, слухняно й вічно. Буду уві сні грати тобі на моїй лютні різноманітні пісні. А лютня моя — дивовижна: достатньо піснею порушити її струни, як спалахнуть вони різними блисками, що освітлять будь-яку пітьму.
Говорячи це, вона торкнулася пальцями струн своєї лютні й почала грати. Струни почали спалахувати різними блисками стосовно до звуків, які вона з них добувала. Світилися вони розмаїто: то червоним, то блакитним, то зеленим світлом, освітлюючи підземелля.
— Чи добре я тобі снюся? — запитала вона, граючи дедалі чарівніше.
— Добре, — шепнув я.
— Чи забуваєш ти, що я — лиш сон? — запитала вона знову.
— Забуваю.
— Це значить, що я снюся тобі добре.
— Снися мені ще… грай мені ще… — шепнув я.
— Іди за мною, а я виведу тебе з підземелля, аби віддячитись за те, що ти мене визволив із труни.
— Чи підеш ти зі мною до моєї вітчизни? Бо як тільки ти виведеш мене з підземелля, я негайно вирушу до Багдада.
— Я тобі снитимусь і в Багдаді, але зникну тобі з очей, як тільки ми виберемося на поверхню землі. Ти повинен однаково кохати мої появи і зникнення.
— Скажи мені, як тебе звуть, аби я міг прикликати тебе уві сні, коли того забажаю.
— Мене звуть Ургела.
Я кілька разів повторив її ім’я, щоб запам’ятати, вона ж, граючи, вела мене підземними коридорами. Струни під дотиком її тонких пальців спалахували тисячами розмаїтих світлячків. Ми посувалися вперед то в червоному, то в зеленому, то в блакитному освітленні, аж нарешті затрималися в місці, де я побачив камінні сходи, що вели до отвору, крізь який проникало сонячне світло. Під дією сонячних променів постать Ургели зблідла, а звуки її лютні зробилися приглушені й наче далекі. Я піднявся сходами нагору. Ургела йшла за мною. Незабаром я вийшов через отвір на поверхню землі і радісно став на сонці, бо якраз був полудень.
Я озирнувся назад. Ургела стояла переді мною ледь помітна, ледь окреслена на тлі блакитного повітря. Звуки її лютні були вже такі далекі, що я не міг їх почути.
Я простяг до неї руки, але Ургела зникла.
Я знаходився на пустинному й незаселеному березі острова, далеко від держави царя Павича. Оскільки недалечко від берега якраз плив корабель, я одразу почав криками кликати його до себе. Незабаром корабель наблизився до берега. Я тут же вбіг на борт і з радістю довідався, що корабель той пливе до Басри. Ми пливли тридцять днів і тридцять ночей, і усі тридцять ночей мені снилася Ургела і грала мені уві сні на своїй золотій лютні. Капітан і матроси дивувалися і не могли зрозуміти, яким чином корабель по ночах наповнюється чудесними звуками невловимих пісень. Ургела грала з таким запалом і так голосно, що звуки з мого сну переходили у світ поза мною і наповнювали весь корабель, який мелодійно колихався під їх чарівною силою.
Через тридцять днів і ночей корабель прибув у порт Басри.
Я негайно вирушив з Басри до Багдада.
ПРИГОДА П’ЯТА
Духмяний сонячний ранок яснішав у чистому небі, коли я мчав верхи вулицями Багдада, поспішаючи до свого палацу.
Мене здивував незвичайний рух і крики, які посилювались і наростали у міру того, як я наближався до площі, що знаходилась неподалік мого рідного гнізда. В’їхавши на площу, я пережив безмежне здивування. Величезний натовп людей галасливо і збуджено юрмився навколо якогось предмета, якого я не міг бачити. Я чув дивні вигуки й горлання, які наповнювали повітря диким безладом.
— Божевільний, божевільний! — кричали одні.
— Шаленець, шаленець! — волали інші.
— Скажений, скажений! — верещали ще інші.
— Несповна розуму, несповна розуму! — бурчали досить голосно ті, які стояли недалеко від мене.
Співставляючи ті вигуки й горлання, я без особливого труду дійшов висновку, що — незалежно від певної різниці у поглядах на ступінь шаленства — усі згідно й одностайно визнають за кимось певний брак, нестачу й звихнення розуму.