Безумні очі дядька Тарабука рвалися слідом за втікачами. Його руки простягалися тепер по черзі у бік усіх чотирьох вулиць.
— Хапайте їх! Хапайте! — заволав він з нелюдським розпачем. — Це твори мої! Мої твори!
— Божевільний, божевільний! — знов загукали в натовпі. — Шаленець! Скажений! Про які він твори править?
— Твори мої, твори! — ревів дядько Тарабук. — Тисяча їх було, і усі втекли! Втекли й понесли із собою увесь скарб моєї душі! Знайшли собі якихось підозрілих шмаркачів, шибеників, капосників — і втекли з ними на схід і на захід, на північ і на південь!
Я знову кинув оком на чотири вулиці, що виходили з площі, і зі смутком ствердив, що рештки відомої «тисячі» тікали щодуху згаданими вулицями, зникаючи з очей на поворотах.
Дядько Тарабук знерухомів, застиг, тимчасово втратив відчуття, розум і волю. Я узяв його під руку і скерував його кроки до палацу. Він ішов слухняно й несвідомо, хоча і з помітними зусиллями. Натовп роззяв супроводив нас аж до самого дому.
Коли я увійшов з дядьком у кімнату, він вишептав цілковито зламаним голосом:
— Хто б ти не був, злий дух чи приятель, посади мене в крісло, бо я страшенно стомлений, а не маю сили волі, наказ якої міг би допровадити мене до сидячої позиції.
Я посадив дядька в крісло і став поруч.
— Дядечку, — сказав я, — опам’ятайся і заспокойся. Хіба ти не пізнаєш мене? Це ж я, твій племінник Синдбад!
— Вірю тобі на слово, — відказав дядько, — хоча у сто разів більше хочу власними очима справдити ідентичність твоєї особи.
І дядько звів на мене очі, які до цього були нерухомі й нічого не бачили.
— Я пізнаю тебе, — шепнув він голосом слабким і хворим. — Я пізнаю тебе, мій дорогий Синдбаде. Ти вертаєшся якраз тоді, коли я, навчений гірким досвідом, можу дати тобі добрі та цінні на майбутнє поради. Стійкішим є пергамент, стійкішим є папір, ніж пам’ять дівчини-шелихвістки. Якщо ти колись писатимеш вірші, записуй їх на пергаменті чи на папері, кресли їх хоч великим, хоч малим пальцем на піску, але ніколи не закарбовуй їх у дівочій пам’яті! Тисячі дівчат довірив я свої твори, і жодна з цієї тисячі не дотримала щодня наново повторюваної обітниці! Останнім часом я сплодив стільки віршів, що на кожну дівчину припало дев’ятсот дев’яносто дев’ять чудесно римованих витворів. Чи ж можна було молоду й свіжу дівочу пам’ять обтяжити прекраснішим і вдячнішим тягарем? А однак спіткала мене невдячність, яка о помсту волає до неба! Щоправда, я помітив, що від якогось часу усі вони дещо зблідли й змарніли. Але зовсім не помітив, що всі вони снували проти мене змову, страшну й злочинну! Справді, не знаю — як, де і коли — усі заручилися з якимись шалапутами, вітрогонами, пройдисвітами і разом зі зграєю своїх наречених задумали спільну втечу. Сьогоднішній день і був якраз домовленим днем цієї втечі. Ледь розвиднилось — я почув у палаці якийсь шурхіт, шелестіння і наповнену смішками метушню. Але я був такий стомлений безсонною ніччю, що мені не хотілося вилазити з ліжка і з’ясовувати причину тих шурхотів і шелестінь. Я заплющив очі й запав у найсмачнішу ранкову дрімоту, яка, не входячи в межі обов’язкового сну, становить тим миліший, бо несподіваний сюрприз. Ніколи я ще так смачно, так глибоко і так самовіддано не дрімав. Ця дрімота, хоча й винятково покріплююча, тривала коротко, як і взагалі будь-яке щастя. Прокинувся я досить бадьорим і, пригадавши оті шурхоти й шелестіння, почав пильно прислухатися. В палаці, однак, стояла цього разу тиша, така глибока й така непорушна, наче хтось його обезлюднив. Я тоді спішно одягнувся і пробіг усім палацом, аби викрити причини згаданих шурхотів і шелестінь. Зазирнув я і в кімнати, де жили дівчата. Кімнати були порожні. Недобре передчуття стиснуло мені серце, а в горлі я відчув щось на зразок непереносного клубка. Пройнятий у серці поганим передчуттям і мучачись незносним клубком у горлі, я вибіг з палацу. Вид натовпу, згромадженого на вулицях, підтвердив мої побоювання. Я бігав, і — наскільки пам’ятаю — притомність думки меншала в мені з кожним кроком. Зараз мені важко сказати, з яким великим запасом притомності, що швидко меншав, дістався я нарешті до площі. Там я надибав своїх дівчат. У мене немає слів, дорогий Синдбаде, аби описати тобі розпач, який охопив мене при виді того, як невірні дівчата разом зі своїми нареченими тікали верхи з моїх пройнятих жахом очей! Надаремно волав я, надаремно погрожував, надаремно соромив їх, нагадуючи дані мені ще вчора обітниці! Ніщо не допомагало! Ніщо їх не навернуло, не втримало від задуманої втечі!