— Наказую, — сказав капітан, — наказую старому матросові, аби негайно викинув лист у море. Тебе ж, диявольський родичу, ми висадимо на першому ж березі, який трапиться нам по дорозі. Припускаю, що буде це берег, а радше безлюдний острів, на якому ти або загинеш від голоду, або помреш від нестерпної самотності, або сконаєш через виключне перебування сам на сам із собою, бо ж ти є насінням диявольським, і своєю присутністю можеш не тільки іншим, але й собі самому, як гадаю, смертельно надокучити.
Нічого я на це не відповів. Я відчував, що всі з мого боку тлумачення ні до чого б не привели. Протягом двох днів плавання ми не бачили навкруг ані суші, ані островів. Протягом цих двох днів я харчувався лиш хлібом і водою, які мені давали за наказом капітана.
Вночі, як і завжди, прекрасна Ургела грала мені на золотій лютні, і звуки її пісні, переливаючись своїм надміром через береги сну, наповнювали чарівною луною всі приміщення корабля, який колихався у такт цих мелодій.
Це помітили капітан і команда, а передовсім старий і бувалий матрос.
Не питали мене, щоправда, про причини й джерела тих звуків, бо на кораблі встановилося таке правило, що ніхто до мене не підходив і ніхто зі мною не розмовляв. Я тільки здаля чув, як старий і бувалий матрос пояснював капітанові походження тих звуків.
— Родичі Морського Диявола, — говорив він, багатозначно наморщуючи брови, — родичі Морського Диявола полюбляють часом ковтати різні предмети, інструменти й знаряддя, бо їхні шлунки перетравлюють навіть каміння. Той, який знаходиться на нашому кораблі, пограбував либонь якогось мандрівного музиканта, аби вкраденими інструментами наситити свій вічно голодний шлунок. Може, проковтнув арфу чи скрипку, чи віолончель, чи контрабас, чи цитру, чи гітару, чи якийсь бубон, який замість того, щоб бурчати, буде грати в нього в череві доти, доки його до кінця не перетравить.
Капітан дуже дивувався запасам знань старого й бувалого матроса, а той лиш хитав сумно головою, наче вболіваючи за проглинутою мною гітарою чи бубном. Нарешті, на третій день неспішного плавання, ми побачили перед собою острів — самотній, безлюдний і кам’янистий. Саме на цей острів мене й висадили, а точніше, наказали висісти. Ледве я став ногою на землі, як корабель відплив і незабаром зник із моїх очей. Я залишився сам, не знаючи, де опинився. Острів був покритий скелями. Поза тим — ані дерев, ані птахів, ані струмочків, ані навіть стеблини трави. Скелі, скелі та скелі. Поміж скелями звивалися покручені стежки. Я почав блукати тими стежками, роздумуючи про близьку голодну смерть, яка мене чекала.
Раптом за поворотом однієї стежки я побачив палац, викутий у скелі. Він мав величезні двері з сірого каменю, які були відчинені навстіж. Я тут же увійшов всередину палацу. Вбіг безлюдними сходами на другий поверх, а звідти — у великі золотисті кімнати, де стояв смачний дух різних страв. Кімнати, однак, були порожні, безлюдні, самотні. Принюхуючись до запахів смаженого, печеного й тушкованого м’яса, я йшов далі — з кімнати в кімнату — аж нарешті в останній кімнаті побачив людську постать. Був то ані ще молодий, ані вже старий товстун, одягнений у яскраво-жовті й такі блискучі шати, що я мимоволі прикрив уражені очі.
Його пухкеньке обличчя мало аж три пухкенькі підборіддя, які він весь час погладжував не менш пухкенькою долонею. Задумливо й зосереджено ворушив він пухкенькими губами й поцмокував пухкеньким язиком так, наче оцінював смак щойно спожитих страв, аромат яких, густий, жирненький і ще теплий, щедро насичував і урізноманітнював повітря кімнати. Він навіть не глянув на мене, надто зайнятий розсмаковуванням своїх свіжих і духмяних піднебінних спогадів.
Кожен його рух і кожен вираз обличчя збуджував у мене такий нестерпний і такий нестримний апетит, що я не міг і на мить відірвати очей від отих рухів та виразів. Так ми й перебували в мовчанні добрих декілька хвилин.
Нарешті товстун зволив звернути увагу на мою присутність і, зовсім мені не здивувавшись, сказав масним і смаковитим голосом, ніби й ненароком:
— О, мені дуже приємно побачити зненацька у своєму палаці гостя, певною мірою непрошеного.
— Я мандрівник, який заблукав серед скель цього острова, — відповів я, прислухаючись до його неустанного цмокання язиком. — Гадаю, що на всій земній кулі немає людини голоднішої за мене, яка б одночасно вдихала ніздрями стільки смачних і чудових запахів.
— Як то! — вигукнув товстун, дуже розхвилювавшись. — Ти голодний, і ніхто тебе й досі не нагодував! Бійся Бога, чоловіче марудний, чому ж ти раніше до мене не прийшов? Був би собі з’їв свіжий і запашний обід, а зараз, на жаль, змушений будеш задовольнитися підігрітими рештками. Я наперед прошу за це вибачення, але бачить Бог, не моя в цьому вина! Як ти міг так спізнитися на обід? Ти зробив мені, чоловіче недобрий, велику кривду і ще більшу прикрість. Кажи ж мені швидше, чоловіче впертий, чи достатній маєш апетит, бо в разі недостатнього апетиту я дам тобі настоянки на гірких травках, які негайно той апетит пробудять.