— Зовсім не треба мені тих травок! — закричав я нетерпляче. — У мене справжній вовчий апетит, і кожна хвилина зволікання завдає мені нестерпних мук!
— Терпіння, терпіння, запальний чоловіче! — сказав товстун, лагідно усміхаючись. — Спочатку мусимо сісти до цього столу, який стоїть майже посеред кімнати.
Я сів на вказаний стілець.
— Значить, ти говориш, що апетит маєш достатній? — знову запитав товстун, сідаючи навпроти й потираючи свої пухкенькі долоні.
— Достатній, цілком достатній! — гукнув я щосили. — Нічого мені не бракує, крім їжі! Кожна хвилина зволікання викликає у мене нелюдську слабість!
— Терпіння, терпіння, чоловіче нетерплячий! — знову сказав товстун, добродушно погладжуючи своє потрійне підборіддя. — Ми ж повинні спершу обдумати склад і послідовність страв. Я хотів би знати, що ти хочеш з’їсти спочатку, а що потім? Але передовсім я покличу слугу, щоб нам чимшвидше накрив до столу.
Говорячи це, він плеснув у долоні, так ніби на слугу, а хоча ніхто на те плескання не прийшов, він повернув до дверей своє пухкеньке обличчя з таким виразом, наче у дверях саме з’явився викликаний слуга.
— Дорогий мій Калебасе, — сказав він до уявного слуги в дверях, — накрий чимшвидше до столу, бо маємо гостя, якого я прагну пригостити найкращим обідом, тим більше, що йому нічого не бракує, крім їжі.
У першу мить мені здалося, що цей добродушний на вигляд товстун — божевільний, але одразу ж спало мені на думку, що він просто любитель жартів, і я вирішив — щоб на майбутнє завоювати його прихильність і гостинність — потакати цим жартам і разом з ним удавати, що цілком вірю в реальність уявних предметів.
— Дуже мені сподобався на вигляд отой Калебас, — сказав я поважно. — Він мені дуже нагадує одного старого й бувалого моряка, якого я зустрів на кораблі під час моєї останньої подорожі.
— Це старий і вірний слуга, — відповів так само поважно товстун. — Я ціную його і люблю за квапливість, з якою він виконує кожне доручення. Чи не помічаєш, як швидко він накриває на стіл?
— Я в захопленні від твоєї спритності й услужності, поштивий Калебасе, — сказав я, звертаючись до неіснуючого слуги, і, зробивши негайно рукою в повітрі такий рух, яким звичайно дають на чай, додав голосом скромним і привітним: — Маєш, мій любий, тисячу дукатів, щоб зігрітися. Це дрібничка, але все ж тобі придасться.
— Не псуй мені слуг надмірною щедрістю, — крадькома шепнув товстун, нахиляючись до мене і погрожуючи мені під носом пальцем.
— Стіл вже накритий! — вигукнув я, вдаючи безмежну радість. — Тепер можемо сміливо вимагати найвишуканіших страв! Чи не так?
— Від чого почнемо? — запитав товстун, примруживши очі та вдаючи глибоку задуму. — Гадаю, що найкраще було б почати від якоїсь невинної закуски на зразок сардинок в олії, які, ублаживши злегка піднебіння, не відібрали б апетиту для наступних страв.
— Згода! — сказав я, вдаючи радість і задоволення.
Товстун знову плеснув у долоні.
— Чи не бачиш там у дверях Калебаса? — запитав він, почекавши.
— Стоїть там вже якийсь час, чекаючи твоїх наказів, — відповів я.
Товстун повернув голову до дверей.
— Поштивий Калебасе, — сказав він з добродушною усмішкою, — принеси нам баночку сардинок в олії, але миттю, бо гість має вовчий апетит, і спішно йому до закуски.
— Не такий я вже й голодний, аби не міг хвилинку почекати, — зауважив я напрочуд ввічливим голосом, вдаючи свого роду соромливість і збентеженість людини, яка не хоче надто зловживати гостинністю господаря.
— Не церемонься, чоловіче соромливий! — вигукнув товстун. — Проси, чого тільки душа запрагне! Мій дім — твій дім. Гостинність — це мій єдиний недолік. Але ось і сардинки вже з’явилися на столі. Благаю тебе, чоловіче стриманий, їж, скільки влізе! Чим хата багата, тим і рада!
І говорячи це, товстун своєю пухкенькою ручкою вправно й услужно підсунув мені неіснуючу баночку уявних сардинок у не менш уявній олії.
Я почав діставати їх з банки невидимою виделкою і класти на невидиму тарілку. Товстун теж, ідучи за моїм прикладом, витяг виделкою одну сардинку, швиденько всунув її в розкритий завчасу рот, проковтнув, облизався і сказав: