— Наблизься до царя! — промовила знову принцеса.
— Збуди його!.. Збуди його!.. Збуди його!.. — закричав натовп.
— Принцесо! — закричав я. — Подумай, що тебе чекає! Ти перестанеш існувати, і тебе вже ніколи не буде! Я кохаю тебе і хочу одружитися з тобою! Я введу тебе в реальний світ, у справжні палаци, у справжні сади, де квітнуть справжні квіти й співають справжні птахи!
— Мої очі сліпі на усяку реальність, — відповіла принцеса, — я не побачу тих чудес, які ти мені обіцяєш. Чи ж ти не розумієш, що то за мука — плакати в ту мить, коли цар Міракл плаче крізь сон, і зітхати, коли він зітхає, і всміхатися, коли він усміхається до своїх марищ! О дозволь же нам розвіятись і щезнути, і перестати бути сном цього царя!
— Збуди його!.. Збуди його!.. Збуди його!.. — знов зашептав натовп.
Саме в цю мить цар Міракл заплакав крізь сон. Загальний плач струснув цілим натовпом і легким тілом принцеси. Я ніколи не чув такого плачу! Лише тепер я зрозумів увесь розпач і муку цих дивних істот. Я вирішив раз і назавжди перервати той плач і ту муку. Я наблизився до велетенського царя і вдарив його в лице полум’яною квіткою, яка тут же зникла з моєї долоні. В ту ж мить принцеса Хризеїда, і натовп, і усе зачароване місто — розвіялися в ніщо й зникли з лиця землі.
Цар Міракл поворухнувся, протер очі й звівся на ноги.
Він був такий величезний і високий, що навіть не помітив моєї присутності.
— Як же я довго спав! — сказав він сам до себе. — Мені снився якийсь блакитний сон, але куди ж подівся той сон? Де принцеса Хризеїда? Де блакитні палаци? Усе зникло без сліду!
Я спішно віддалився від пробудженого велетня, бо якраз помітив корабель, який плив біля самого берега. Я дав знак рукою, і корабель тут же затримався.
Я швидко вбіг на палубу і порадив капітанові, аби відпливав, не зволікаючи, бо я боявся величезного царя. Ми відплили вже досить далеко, коли я почув раптом голос царя Міракла, який знову говорив сам із собою:
— Приляжу я на березі свого острова та й засну іншим сном. Після блакитного сну я хочу тепер сон пурпуровий!
Цар Міракл позіхнув і знову ліг на березі острова. Він, мабуть, заснув одразу, бо з палуби корабля і я, і капітан, і матроси побачили раптом, що на острові виростає поступово й неспішно чудове місто, повне пурпурових палаців, пурпурових дерев, і квітів, і птахів. Незабаром те місто заповнилося людьми в пурпурових одежах, і здавалося мені, що я вирізнив серед натовпу новостворену принцесу, таку ж прекрасну, як і щезла Хризеїда.
Невдовзі, однак, корабель наш так віддалився, що пурпурове місто, яке наснилося царю Міраклу, зникло з наших очей.
Після трьох місяців плавання я прибув до Басри, а звідти спішно вирушив до Багдада.
ПРИГОДА СЬОМА
Я повернувся до Багдада не без прикрого почуття самотності. Зазвичай, після довгої відсутності вдома, вигляд дядька Тарабука справляв мені приємність. Однак від часу, коли дядько Тарабук змінив свій вигляд під впливом і за намовами китайця, я вже не міг, бачачи його, переживати родинні почуття. Він не здавався мені, як раніше, дядьком, а дивовижною потворою. А крім того, я не позбувся своїх побоювань і підозр. Усе ще сиділа в моїй голові вперта й нестерпна думка, що дядько ще за життя прагне передрукувати свої твори на поверхні мого тіла.
З неспокоєм і недовірою увійшов я до палацу.
Дядько Тарабук привітав мене радісно. Китаєць, який стояв поруч із ним, доброзичливо вклонився мені.
— Дорогий мій Синдбаде! — закричав дядько. — Я тішуся, що ти вертаєшся здоровий і веселий. Знай же, що сьогоднішній день — це урочистий день для мене. Ти, мабуть, пам’ятаєш, що під час твого останнього побуту в Багдаді моя спина ще не була прикрашена жодним друком. У мене була якраз задумана чудова поема, і я чекав на її виконання. Я скінчив її щойно вчора, а сьогодні мій приятель, китаєць, видрукував її в мене на спині. Я впиваюся тією думкою, що маю на спині справжній шедевр, прекрасну поему під назвою «Вперед». Це твір молодецький, хвацький, задиристий і зухвалий! Твір, повний вигуків. Твір, що повниться мужністю та відвагою! Маю його на спині! Щоправда, я приречений на те, що ніколи не зможу прочитати його власними очима, але мій китайський приятель щодня зранку читає мені цю поему вголос.
Китаєць усміхнувся і злегка поплескав дядька по спині.
Я із задоволенням ствердив, що дядько якось забув про дароване мені право передруку, а в кожнім разі, не зачіпав цієї дражливої справи.
Стомлений довгою дорогою, я незабаром подався спочити. Вранці дядько запитав мене, чи я цього разу вручив його вірш якій-небудь принцесі.