Кілька матросів кинулися на дядька Тарабука і, схопивши його за руки, скрутили.
— Я не дозволю зробити цьому чоловікові нічого поганого! — закричав раптом я, підбігши до нещасного дядька. — Це мій дядько, якого ніщо не пов’язує ні з дияволицею, ні з орангутангом!
— Це великий поет і мій приятель! — у свою чергу закричав китаєць, наближаючись до дядька.
— Тим гірше для вас обох! — відповів старий і бувалий матрос. — Викинемо вас у море разом із ним!
— В море їх, в море! — знову гукнула команда.
Невідомо, чим би скінчилося це сумне непорозуміння, якби раптовий і несподіваний випадок не відвернув від нас уваги капітана й матросів. Ми вже відплили на декілька миль від берега, і корабель наш мчав у відкритому морі.
Оточував нас вечірній присмерк, який густішав із кожною хвилиною, вістуючи темну ніч.
У тім присмерку блиснуло зненацька якесь багряне світло, яке колихалося на мірно розгойданих хвилях.
Світло, здавалося, виростало на морі і щораз більше наближалося до нашого корабля.
Капітан схопив підзорну трубу і глянув через неї в отой багрець.
— Увага! — закричав він майже одразу. — Бачу корабель, що зветься «Багрянець». Його команда складається з жорстоких жінок-велеток, які займаються розбоєм на морі. Коси у них багряні, а лиця гарні й страшні одночасно. Ці жінки нападають на заблукалі кораблі, беруть людей у неволю й продають своїх невільників чаклунам, які живуть на зачарованих островах. Важко чинити їм опір, бо вони надзвичайно сильні. Але нам не лишається нічого, як тільки битися до останньої краплі крові! Будьмо мужні й відважні! Не злякаймося насильства тих велеток! Соромно бути тхорами проти жінок!
Слова капітана справили на всіх велике враження. Матроси забули про дядька Тарабука і диявольський лист. Нова небезпека прикувала увагу всієї команди. Завдяки несподіваній загрозі дядька Тарабука не кинули в море.
Незважаючи на вечірню пітьму, ми добре бачили «Багрянець», який погойдувався на хвилях. Червоне дерево, з якого він був збудований, світилося дивним багряним світлом, ніби заграва пожежі. Багряні вітрила густо обліпили високі щогли.
На палубі «Багрянця» виднілися грізні постаті велеток, які саме заплітали свої багряні коси, щоб не заважали їм у бою. Заплітали їх швидкими рухами білих, чудесних рук. Очі велеток горіли, наче зорі.
Незабаром «Багрянець» наблизився до нас так, що ми могли чути спів страшних велеток.
— Море, глибоке море, безкрає море! — співали велетки. — Швидкий «Багрянець» несе нас по збурених хвилях. У світлі червоних ліхтарів наші коси багряні палають. Заплітаймо їх швидше, щоб у бою нам не заважали. Море, глибоке море, безкрає море! Дивовижний «Багрянець» погойдується на хвилях. Ніч надходить. Червоних ліхтарів світло забарвлює темінь довкружну. Заплітаймо чимшвидше наші коси багряні. Наближається час битви. Переможний «Багрянець» виростає в нічній пітьмі. Біда нашим ворогам!
Спів велеток наповнив наші груди почуттям страху. Спів той ставав чимраз сильнішим і могутнішим. «Багрянець» вперто наближався до нашого корабля.
— Панове! — гукнув капітан. — За мить нас чекає битва з велетками. Я вам забув сказати, що погляд у тих велеток — страхітливий. Мало хто може витримати полум’яні удари їхніх грізних поглядів. Біда тому, хто перелякається і, не витримавши тих поглядів, повернеться задом до жорстоких владарок «Багрянця»! Бо в такий момент велетки одразу ж вбігають на палубу наміченого корабля. Але не зможуть вони захопити наш корабель, якщо ніхто з команди не виявить страху і не відверне очей від їхніх страхітливих поглядів!
— Чуєш? — шепнув я на вухо дядькові. — Чуєш, дорогий дядечку? Уся штука в боротьбі з цими велетками полягає в тому, щоб дивитися їм просто в очі й не повертатися до них спиною. Чи ти витримаєш їх погляд?
— Маю надію, що витримаю, — відповів дядько Тарабук.
— Панове! — знову гукнув капітан. — Я певен, що ніхто з вас не стхорить! В іншому разі велетки візьмуть нас усіх у неволю і продадуть чаклунам на зачаровані острови!
«Багрянець» усе ще наближався. Велетки вже заплели свої коси і тепер стояли в ряд на палубі «Багрянця». Їхні очі почали виблискувати, наче діаманти.
— Дуже гарні в них очі, — зауважив пошепки дядько Тарабук. — Мене дивують ті, які не можуть витримати їхніх поглядів.
— Не можна вірити їхнім очам, — поспішно відповів я. — Невідомо, які чари та вроки криються в тих очах, гарних на вигляд. Дуже може бути, що з тих очей з’являться раптом якісь отруйні вужаки чи змії.
Ледве я вимовив ті слова, як дядько Тарабук схопив мене міцно за руку і вишептав здушеним голосом: