— Милосердний Боже! Я вже бачу золотих змій і вужаків, які з’являються з очей тих відьом! О, дивися, Синдбаде! Ті змії повзуть по поверхні просто до нас.
У першу мить мені здалося, що дядько Тарабук маячить. Але — на жаль — то не була маячня! Очі велеток розкрилися навстіж, і з їхніх таємничих глибин дійсно з’являлися якісь легенькі рухливі змійки золотистого кольору. З’являлися весь час, одна за одною, і — кублячись у нічному повітрі — пливли до нас. Незабаром усе повітря зароїлося від золотих змій. Їх пломенисті, тоненькі, як голки, жала яскрилися в темноті. Кожна з тих змійок жила лиш мить і вмирала, зникаючи без сліду. Але на їхньому місці з’являлися інші, так що тисячі золотих, тоненьких смужок горіли навкруги.
— Панове! — знову гукнув капітан. — Стійте відважно на місці і не повертайтеся задом до «Багрянця». Хто відвернеться, той увесь корабель віддасть на поталу тим відьмам!
«Багрянець» наблизився ще на крок. В наших очах миготіли золоті змійки, кількість яких зросла неймовірно. Зіниці велеток розширювалися щораз більше.
— Синдбаде! — шепнув мені на вухо дядько Тарабук. — Ти не маєш поняття, як сильно хочеться мені повернутися спиною до «Багрянця», щоб не бачити цих золотих змій із пломенистими жалами!
— Бога ради! — закричав я. — Будь мужнім, дядьку! Дивися просто в очі тим відьмам! Якщо ти не витримаєш і обернешся до них задом, нас чекає ганьба й погибель!
— Здається мені, що не витримаю… — зауважив шепотом дядько Тарабук.
Я був у розпачі.
Тимчасом капітан, ставши попереду усієї команди, дав знак рукою, аби всі разом посунулись на ніс корабля.
— Дядьку! — шепнув я. — Наберися відваги!
— Набираюся! — шепнув дядько зламаним голосом.
— Вперед! — гукнув капітан.
Матроси усі одночасно зробили крок вперед. Я і китаєць теж негайно виконали наказ капітана. Але дядько Тарабук не рушив з місця.
— Дядьку! — шепнув я знову. — Бога ради, зроби крок вперед.
— О ти, нездогадливий! — відказав дядько. — Ти що, не розумієш команди капітана «Вперед»? Це ж назва поеми, яка в мене якраз на спині. Тому я розумію команду капітана таким чином, що повинен обернутися до страхітливих велеток спиною, бо саме на ній красується ота назва…
— Богом тебе заклинаю, дядьку! — шепнув я, хапаючи його за руку. — Не роби того! Ти погубиш нас усіх, а до всього ще й знеславиш своє ім’я, бо тебе затаврують ім’ям тхора!
— Нічого не поробиш, — відповів дядько знесиленим голо сом. — Я не можу більше витримувати погляду цих потворних жінок! Вид отруйних вужаків і змій, які виповзають з їхніх очей, відбирає у мене спокій, і відвагу, і будь-який настрій. Я певен, що не знеславлю свого імені, бо воно надто знане й знамените. Навіть капітан корабля вигукує назву моєї поеми. А це незаперечний доказ моєї популярності.
— Вперед! — знову гукнув капітан.
Цим разом дядько Тарабук не витримав і блискавично повернувся задом до «Багрянця».
Ледве він те зробив, як одна з велеток тигрячим стрибком перескочила з «Багрянця» на палубу нашого корабля і, впавши на шию дядькові, повалила його на землю. Тут же решта її приятельок, скачучи слідом за нею, перебралися на наш корабель. В одну мить непереможні велетки позв’язували мотузками капітана і всю команду.
Безпорадні матроси люто зиркали на дядька Тарабука.
— Тхір! — кричали одні.
— Потвора! — горлали інші.
— Зрадник! Диявол! — волали ще інші.
Дуже можливо, що на обличчі дядька Тарабука розквітнув у ту мить болісний рум’янець сорому, але його не можна було помітити через надто густий друк, який покривав те обличчя чорною заслоною.
— Моя це вина, і я визнаю її, — шепнув нещасний дядько, спускаючи очі долу. — Я б охоче зараз протистояв тисячам найстрашніших велеток, але, на жаль, охота моя спізнилася, бо зв’язують мене пута, яких я не можу зірвати. І усе ж я маю надію, що зумію іншим способом усіх вас порятувати.
Говорячи це, він стискав у руці якийсь папір, густо списаний.
Я пізнав той папір. Це був вірш, який дядько Тарабук написав колись на честь Пірузи і який стільки разів казав мені вручити якій-небудь зустрінутій в дорозі принцесі.
— Пані! — сказав дядько Тарабук, звертаючись раптом до велетки, яка стояла поруч. — Пані! Я здогадуюсь, що ти — цариця велеток, бо перевищуєш їх зростом. Дозволь же тоді, царице, подарувати тобі вірш, написаний на честь жінки, яка зуміє оцінити вартісність автора цього вірша. Прочитай його, і я певен, що цей вірш очарує тебе. Ти полюбиш поета, який його створив, і знімеш пута з нього і з усієї команди.