— Я не вмію читати, — відказала велетка, — і не маю часу на читання. Ми мусимо негайно перенести вас на борт «Багрянця» і плисти далі, до берегів Смарагдового Острова.
Дядько хотів їй щось відповісти, але не встиг. Велетка дала знак рукою — і тут же її товаришки похапали в’язнів одного за одним і перенесли на борт «Багрянця». За мить «Багрянець» вже плив до Смарагдового Острова. Ми лежали на дні корабля покотом — безсилі й безвладні. Пливли ми так декілька днів, аж нарешті пристали до берегів Смарагдового Острова.
Велетки тут же віднесли нас на саму середину острова, де знаходився головний ринок.
На тому ринку продавали тільки невільників.
Смарагдовий Острів населяють різні чаклуни, які охоче скуповують невільників, щоби використовувати їх для різних чародійських занять. Тож велетки швидко продали капітана та матросів. Залишились тільки я, китаєць і дядько Тарабук. Ми були слабкими фізично і тому являли собою менш привабливий товар. Велетки по якімсь часі навіть втратили надію на те, що нас хто-небудь купить. Їхні побоювання були, однак, передчасними. Бо незабаром наблизився до нас якийсь чаклун і, оглянувши по черзі мене, китайця і дядька Тарабука, виявив бажання купити цілу трійку.
Чаклун той звався Барбель. Він був такий потворний, що його вигляд наповнив нас жахом. Замість обличчя в нього була морда мопса, і він весь час гарчав, показуючи гострі білі ікла. Порикуючи, він звернувся до велетки, яка нас якраз продавала, і сказав:
— Мені потрібні три невільники, а бачу, що ти маєш саме трьох на продаж. За цього шмаркатого дам тобі сто дукатів, за китайця — п’ятдесят, а за того третього дам лиш одного цехіна, бо ж він огидно бридкий і пику має зовсім закопчену.
Велетка погодилася з цінами, запропонованими чаклуном, але дядько Тарабук обурено глянув на покупця й закричав:
— Як ти смієш пропонувати за мене таку низьку ціну! Ти ображаєш мою особу і водночас доводиш, що не вмієш оцінити вартість людини. Я поет! Я сам до себе втратив би пошану, якби погодився на таку нікчемну ціну!
— Дядечку! — шепнув я. — Бога ради, не опирайся і не затівай нової сварки. Будь радий, що нас купують гуртом і що ми й надалі матимемо спільну долю. Було б стократ гірше, якби нас продали різним чаклунам і ми повинні були б розлучитися й нічого не знати один про одного.
Дядько Тарабук гордо підніс голову.
— Я не можу погодитись на те, щоб бути купленим так дешево! — заволав він урочистим голосом. — Я вартий принаймні тисячі дукатів.
— Ніхто в тебе згоди й не питає, — відказала велетка.
— І ніхто не дасть тисячі дукатів за такого чорнопикого, — додав, порикуючи, чаклун.
— Я не чорнопикий, я поет! Придивися до мого обличчя, то переконаєшся, що на ньому красуються витатуйовані поезії!
— Мені аж сниться приглядатися до такого обличчя! — відповів чаклун. — Будь задоволений, що даю за тебе одного цехіна, бо ти й копійки не вартий.
Чаклун з погордою відвернувся від дядька Тарабука і виплатив велетці належне за мене, китайця, а також за впертого і нещасного власника задрукованого обличчя.
— Тепер я перенесу вас у свій палац за допомогою закляття, — сказав він, звертаючись до нас. — Протягом однієї хвилини ви будете на місці.
Чаклун розпростер над нами долоні й вишептав закляття.
І негайно під впливом вишептаного закляття якась невидима сила перенесла нас всередину палацу потворного Барбеля.
Ми раптом опинилися у палацовій кімнаті з позолоченими стінами, на яких висіли портрети дідів і прадідів Барбеля. Їхні обличчя мали риси мопсів, так що з першого погляду можна було помітити родинну схожість між Барбелем і його предками.
У глибині кімнати стояли три отоманки: одна зелена, друга блакитна, третя золота. На зеленій лежала принцеса в зелених шатах, на блакитній — принцеса в блакитних шатах, а на золотій — принцеса в золотистих шатах. Усі три принцеси були, як здавалося, нерухомі, заціпенілі й наче неживі.
У куті кімнати стояла тринога, на якій палав рожевий вогонь.
Той вогонь, замість сичати, видавав звуки мелодійні і танцювальні.
Чар тих звуків був такий нездоланний, що я в усім тілі відчув незбориму жагу до танцю.
Барбель позбавив нас пут і сказав:
— Погляньте на цих трьох принцес, які лежать на трьох отоманках. Вони прекрасні, але нерухомі. Сон, подібний до вічного сну, скував їхні тіла. Прикликати їх до життя можна лише з допомогою танцю. Чуєте оту чудову музику, яка добувається з глибини вогню, що палає на тринозі? Рожевий вогонь грає їм до танцю, але трьом принцесам бракує трьох танцюрів, тому вони й спочивають на отоманках — нерухомі, заціпенілі й неживі. Я й придбав вас для того, аби ви при принцесах виконували обов’язки вірних танцюрів. Наблизьтеся до них і запросіть їх до танцю, а вони одразу оживуть і підведуться, і зіпруться на ваші рамена, аби разом з вами кружляти у зачарованому танці.