Відомі також пам’ятники Дон Кіхоту в Німеччині та на Кубі…
Немало читачиків-школяриків захоплювалися подвигами легендарного Робін Гуда. Пам’ятник йому встановлено у Ноттін- гемському палаці, на «Зеленій галявині Робін Гуда». Відлитий з бронзи 1952 року скульптором Д.Вутфордом, Робін Гуд поцілює з лука у своїх ворогів… І ще один пам’ятник цьому народному герою англійців знаходиться просто у Шервудському лісі, у тому самому, де колись мешкала відважна ватага розбіяк, які грабували багатіїв, аби допомагати бідним…
Не маю жодних сумнівів, що чимало наших молодших школяриків, принаймні хлопців, уже познайомилися з Д’Артаньяном та його друзями!
У Франції існує кілька пам’ятників цьому непересічному літературному герою, ім’я якого знане ледь не у всьому світі. Зокрема, це бронзовий пам’ятник Д’Артаньянові у Парижі біля п’єдесталу пам’ятника самому Олександрові Дюма, його, так би мовити, «хрещеному батькові». Є пам’ятник цьому літературному герою і в місті Оші, столиці Гасконі, звідки він родом.
Слід сказати, що в житті існував так званий прототип Д’Артаньяна, з якого Дюма і написав свого героя. Це був капітан першої роти королівських мушкетерів, шевальє Шарль де Батц де Кастельмор…
А тепер подумки перенесімося до Сполучених Штатів Америки, до невеличкого провінційного містечка Ганнібал, що розляглося на березі легендарної Міссісіпі.
Саме тут народився й виростав, власне — провів кращі роки свого дитинства, видатний американський письменник Марк Твен. У цьому містечку, в самісінькому його центрі, стоїть бронзовий пам’ятник двом босоногим хлопчакам, відомим усьому світові, — героям безсмертних повістей Марка Твена: Тому Сойєру та Гекльберрі Фінну. Обоє вони зображені в розідраних штанцятах, а Гек ще й тримає за хвіст перекинуту через плече дохлу кішку!..
З невичерпними на вигадку оповідками знаменитого барона Мюнхгаузена наша дітлашня знайома, дякуючи блискучим перекладам Григора Тютюнника, вже ледь не з першого класу! У Німеччині, у Нижній Саксонії, в містечку Боденвердер, де колись мешкав справжній барон Карл Фрідріх Ієронім Мюнхгаузен, споруджено пам’ятник його літературному двійникові — герою книги німецького письменника Еріха Распе «Пригоди барона Мюнхгаузена».
Скульптор Бруно Шміц зобразив знаменитого вигадника, аби не сказати — брехунця, саме в ту мить, коли він, озирнувшися, помітив, що у його коня не вистачає задньої половини тулуба, відрубленої брамою турецької фортеці, і вода, яку п’є кінь із колодязя, вільно витікає ззаду. До речі, коли 1970 року Боденвердер відзначав двісті п’ятдесят років від дня народження свого уславленого в літературі земляка, з цього фонтана-пам’ятника протягом двох годин замість води лилося… пиво!..
Казки братів Грімм, поза всякими сумнівами, відомі нашим дітям ще з дошкільного віку, зокрема — «Бременські музики», за якими знято серіал мультфільмів.
У сучасному місті Бремені можна зустріти у вигляді пам’ятників героїв цієї казки майже на кожному кроці. Більше того, пам’ятник бременським музикам, виготовлений із бронзи, встановлений у самісінькому серці Бремена, на глибоке переконання його мешканців, має магічну силу.
За повір’ям, якщо стати до пам’ятника обличчям, взяти віслючка, що стоїть внизу піраміди, за передні ноги, заплющити очі і загадати бажання, то воно неодмінно здійсниться! А про те, що людей, котрим хочеться, аби їхні заповітні мрії здійснилися, чимало, свідчать відполіровані до дзеркального блиску ноги віслючка.
До речі, брати Грімм, які створили чудову казку про бременських музик, відому ледь не всьому світові, за все своє життя у Бремені так і не побували…
В одному з попередніх нарисів розповідалося про двох дерев’яних чоловічків — Буратіно та Піноккіо. Як уже згадувалося, на батьківщині автора «Пригод Піноккіо» Карло Коллоді теж було встановлено пам’ятник дерев’яному хлопчику. Піноккіо зображений у бронзі разом із Доброю Феєю, котрій, за казкою, була тисяча літ, але виглядала вона дівчинкою з лазуровим волоссям, яка порятувала Піноккіо від злодюг і надалі опікувалася ним. Автором цього монумента казковому персонажу був один із найвідо- міших скульпторів Італії — Еміліо Греко…
І такі пам’ятники літературним героям стоять ще у багатьох країнах світу. Та обмежимося тим, що вже сказано, і нехай собі наші герої, відтворені навічно у бронзі, гідно зустрінуть нові пригоди, на які неодмінно чекатимуть нові і нові покоління вдячних юних читачів!
ПІСЛЯМОВА,
…Відомий, люблений дітворою, він говорив тепер з усмішкою, що друкуватися почав «аж» у двадцять. Ще через два десятиліття вийшли останні за часом написання книги «Все про тебе та про всіх», «Як зробити день веселим?», «Бюро знахідок». А між цими творчими віхами — пошук гармонії у стосунках з ліричним героєм, натхнення й просто робота, без якої не справдяться ні талант, ні ім'я.
Ще було навчання в аспірантурі, кандидатська, викладання там же, в Київському університеті імені Т.Г.Шевченка, але поезія — передовсім. До читача прийшли нові книги (щастило, то й дві на рік), а до їхнього автора — визнання. Ось лише кілька тому свідчень.
Агнія Барто: «У точних за формою рядках Анатолія Костецького відчувається м'якість української мови. І добре, що він — вигадник! Вигадує різні захоплюючі історії…».
Сергій Михалков: «Літературні прийоми, побудовані на тому, що реальна дійсність переплітається з уявною, дають гарні можливості для всебічного дослідження багатоликого образу трудівника, для точного виявлення соціальних мотивів, для того, щоб читацька думка звернулася до змістовних узагальнень. Так написані книги віршів Анатолія Костецького…»
Богдан Чалий: «В жодного поета не знайде читач стількох шкільних сюжетів. Анатолій Костецький — один із чільних співців шкільної вольниці. Тепло, але часом і дошкульно, говорить він із нашим школярем — володарем чи не найважчого в світі портфеля. І не без моралі. Рідкісно поєднуються в нього вагома сатира з цілющою батьківською усмішкою».
«Винятковий хист захоплюючої розмови з дітьми» у А. Костецького відзначив Анатолій Алексія.
Літературознавці вже помітили: Анатолію Костецькому щастило ніби не виходити з віку своїх героїв. Без знання психології дітлахів, вміння перевтілюватися й невимушеного, філігранного володіння технікою слова, цього, звісно, не досягнеш. Отож далеко не кожному, навіть маститому, літератору вдається ненав’язливо увійти в дитячий світ. Чи не тому так мало цікавих книжок для дітей молодшого шкільного віку? Це запитання я переадресував своєму співбесідникові (розмова з Анатолієм Костецьким відбулася за кілька років до передчасної смерті письменника).
Кореспондент: — Сьогодні досить відчутний скепсис навіть щодо самого поняття «виховання». Чимало хто вважає — у колективі взагалі неможливо виховати дитину…
Анатолій Костецький: — Дивлячись, яку мету при цьому переслідувати. Якщо хочемо одержати колективіста, то тут, звичайно, наша школа працює добре. А от індивідуальність… Тут можна тільки поспівчувати вчителям. Я знаю багато самовідданих, талановитих педагогів, які прагнуть щось змінити, але — де там! Тридцять-сорок п’ять дітей у класі. І тільки сорок п’ять хвилин — урок. Що можна встигнути за цю хвилину, відведену на кожного? Нічого!
І все ж, і все ж… Щось опирається цьому, на жаль, реальному станові речей. Невже безвихідь? А втім… Взяти хоча б нашу гуманітарну, художню сферу, як відомо, теж покликану виховувати. І тут на парадокс наштовхнешся. Ми навчилися відверто говорити про суспільні проблеми, дивитися правді в очі, безжалісно розвінчувати в літературі, кіно, на сцені бездуховність підлітків, досліджувати причини їхньої жорстокості, пияцтва, наркоманії, — навчились не лише звинувачувати, а й розуміти їх, нарешті, каятися, але майже нічого не робимо, щоб не втратити наступні покоління…
Літературу я поставив би тут на особливе місце, і не тому, що сам письменник. Адже, погодьмося, переважна більшість мистецтв знову ж таки спрямована на колективне сприйняття. Дитина — не виняток. Та й ще: рідко, дуже рідко відвідують дітлахи музеї, театри, художні виставки, філармонію. Чи такі вже батьки наші, чи умови життя, що їм важко вибратися. Натомість — культпоходи! В театр — класом, у музей подивитися живопис, скульптуру — класом. Звичайно ж, увага дитини розпорошується. Вона не може зосередитися ні на творі, ні на своїх відчуттях.