О.В.: — «Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, жбурляв картоплю, драв гнізда горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп’яними кидала. Спасибі матері!..
Далі — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).
Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятка матері, за лінійку — вчителеві? І я — вдячний…».
А.К.: — Павле Михайловичу! А що треба для того, аби з-під пера письменника з’явилася розумна книга?
О.В.: — «Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на папері, треба:
а) по-перше — папір,
б) по-друге — думки.
Як нам переказували, — папір у нас є. І багато. Сподіваються, що ось-ось у письменників, котрі хотять бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки… Як же ж тоді збагатиться наша література!»
А.К.: — І, якщо дозволите, Павле Михайловичу, — останнє запитання: кого Ви вважаєте справжніми українцями і яка головна риса характеру має бути притаманна письменникові, особливо — дитячому?
О.В.: — «Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне…» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко» — а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові…
Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність.
Потім уже геній, талант, здібність та інші атрибути літератури. Тоді буде Література!..»
Переконаний, що у цьому віртуальному інтерв’ю досить виразно й чітко окреслені основні творчі позиції Остапа Вишні, яких він і дотримувався протягом усього свого життя як у творах для дорослих, так і в оповіданнях, подарованих його щедрим талантом найменшому читачеві.
НЕ ЗАБУВАЙМО СВОЇХ
Олександр Копиленко
Як не прикро про це говорити, але так уже, напевне, склалося, що досить частенько ми забуваємо своїх відомих і знаних людей, яких уже немає з нами, достойно вшановувати за їхній внесок в історію нашої держави.
Дивно, але найчастіше це стосується чомусь наших славних письменників, особливо — дитячих.
Письменник, про якого останніми роками чомусь незаслужено почали забувати, відсвяткував би вже своє стоп’ятиліття.
Олександр Іванович Копиленко народився 1 серпня 1900 року на Полтавщині, цій співочій та багатющій на літературні таланти землі, у родині залізничника.
Мабуть, так уже судилося, що йому належало пройти крізь усе життя з іменням- званням «ровесник двадцятого століття» — званням умовним, але дуже й дуже почесним і водночас відповідальним.
І Сашко Копиленко, майбутній дитячий письменник, знаний і шанований кількома поколіннями української дітлашні, гідно і гордо проніс оце своє звання до останньої межі…
У ранньому дитинстві малий Сашко, на перший погляд, майже нічим не відрізнявся від своїх ровесників. Так само, як і вони, охоче допомагав батькам, ходив до школи, спершу — до звичайної початкової, а згодом — і до вищої початкової, тобто, за сучасними мірками, — до середньої школи.
Хіба що вирізнявся хлопчина якоюсь нестримною непосидючістю, допитливістю й цікавістю до всього живого й сущого.
І, напевне, саме це поєднання непосидючості, допитливості й підштовхнуло Сашка вчитися далі, після закінчення школи…
Як писав Олександр Іванович в одній із автобіографій, він «почав працювати з шістнадцяти років. Спочатку на залізниці вантажив зерно, макуху, а потім перейшов у хімічну лабораторію дослідної станції, бо мав нахил до біологічних наук…».
Саме цей нахил і привів цікавого до всього юнака після закінчення учительської семінарії на природознавчий факультет Харківського інституту народної освіти.
Закінчив інститут Олександр Копиленко 1925 року, але біологом так і не став, бо вибрав, на перший погляд, зовсім інший шлях — літературу. Але й тут прислужилися йому знання, здобуті в інституті. Та про це — трохи згодом…
Перша книжка, збірка оповідань під назвою «Кара-Круча», написаних для читача дорослого, виходить у світ 1923 року, коли Олександр Копиленко був іще студентом!
І хоча перша книжечка дістала кілька позитивних відгуків критики, проте творчого задоволення самому письменникові вона не подарувала, й він починає замислюватися над творами для дітей.
Результатом таких роздумів і, звичайно, наполегливої, послідовної, цілеспрямованої праці та пошуків стала книжка оповідань для малих читачів, яку Олександр Копиленко видав 1926 року під назвою «Сеньчині пригоди».
Ця невеличка за обсягом збірочка відразу стала помітним літературним явищем, і Олександр Іванович саме з неї і визначився остаточно у своєму виборі життєвої дороги: він буде дитячим письменником! Цьому вибору письменник, хоча подеколи й писав щось і для читача дорослого, не зрадив до останнього подиху…
Варто зазначити, що за своє не досить довге життя Олександр Іванович Копиленко видав понад сто книжок — ціла окрема бібліотека! Були серед них і повісті, й романи для старшокласників, і — чи не в першу чергу! — оповідання для малих читачиків про природу, переважна більшість із яких і сьогодні не втратила своєї значущої ваги.
1934 року Олександр Копиленко видав невеличку книжечку оповідань під назвою «У лісі», яка складалася саме з творів про таємниці, красу і неповторність природи, з розповідей про птахів, про звірів і тваринок, про пори року.
Ця, спершу — невеличка, збірочка оповідань зробилася згодом чи не найголовнішою книгою у житті письменника. До неї він повертався не один раз, працював над нею до останніх днів.
У 1948 році, а потім — і в 1951-му, ця книга, значно розширена за обсягом (додалися нові оповідання), виходить уже під назвою «Як вони поживають» і залишається, так би мовити, в літературному обігу і сьогодні під цією ж назвою.
Твори, що ввійшли до неї, як я вже згадував, були присвячені природі. Вони читались і перечитувалися, їх хвалила критика, влаштовувались обговорення у школах і дитячих бібліотеках. Одне слово, оповідання Олександра Копиленка про природу цілком заслужено стали помітним явищем української літератури для дітей, увійшли до золотого списку славнозвісних книг.
По суті, Олександр Іванович Копиленко ніколи не розлучався з природою, жив-існував у ній. І навіть переїхавши до Києва, не полишав спілкування з нею у будь-який спосіб. Зокрема, як згадував Юрій Смолич, його старший побратим по перу, «Олександр Копиленко щонеділі відвідував так званий «пташиний базар», купував пташок, тримав узимку вдома, а навесні неодмінно відпускав їх. Хлопці, які були також постійними відвідувачами ринку, запримітивши письменника, ще здалеку гукали один одному: «Прийшов дядько Сашко! Дядько Сашко прийшов!»
А прийшов «дядько Сашко» на пташиний ринок більше не для того, аби щось купити, а щоб поспілкуватися з продавцями, узнати щось нове із життя птахів, до яких був небайдужий з малих літ.
За його ж таки словами, птахами він займався «із самого дитинства. Ловив сам різними сітками та западнями. Вигодовував пташенят… А співочих пташок перебувало в мене стільки, що й полічити важко. Мабуть, немає жодної пташки, якої б у мене не було».
1960 року, в пам’ять про письменника, українське радіо започаткувало радіожурнал «Як вони поживають», давши йому назву найкращої книги оповідань Олександра Копиленка про природу, написаних для молодших школярів.
А вже пізніше, у 1978 році, журнал «Барвінок», у якому Олександр Іванович друкував свої твори, заснував літературну премію його імені за кращі твори.