Пиво дійсно виявилося смачним. Креветки взагалі перевершили усі наші сподівання. Та й публіка «У бабушкі» виявилася приємною і ненав’язливою. Ніхто не пхався знайомитися, не ліз цілуватися… Відпочивай собі донесхочу.
Але після напруженого дня, а тим більше сповненого враженнями вечора нам кортіло іншого відпочинку. В каюті. Під ковдрою. Удвох на самоті.
— А як вам стамбульський Гранд-базар? — поцікавилась Ліда.
— Не знаю, ми з Валею по базарах не швендяли. Найняли таксі. Водій непогано розмовляв російською. Тож спочатку звозив нас у резиденцію Вселенського Патріарха Варфоломія. А потім — у квартал гуртових ювелірних лавок. Там і залишили свої валютні запаси. А потім з легким серцем і майже порожніми кишенями гуляли нічним Стамбулом.
— Дорогою додому, — згадувала Зоя, — ми з Сашею знову переживали таку чудову штормову ніч, про яку можна тільки мріяти…
Стамбульські спогади затягнулися мало не за північ. А потім Зої ще довго снився чи то штормовий секс, чи, може, сексуальний шторм. І вона аж занадто любосно стогнала й зітхала уві сні.
Ліді ж приснився не бачений ніколи чорноокий вусатий турок, який робив з нею таке, про що порядна жінка соромиться навіть мріяти.
І лише Микола, якому випало долати ніч на верхній полиці, боячись гепнутися донизу, крутився у тривожному напівсні, ніби в’юн на розпеченій пательні.
Гей, Одесо, куди свій шарм поділа?
Оспіване десятками, якщо не сотнями прозаїків і поетів, сатириків і гумористів місто того похмурого ранку мало зовсім непрезентабельний, або, як сказав би корінний одесит, блідий вигляд. Воно зустріло наших подорожніх густим туманом. Правда, невдовзі той туман розвіяло легким бризом. Але яскраве квітневе сонечко вперто ховалося за важкими мокрими хмарами, з яких ось-ось мав бризнути рясний дощ.
Хоч лише вісім днів тому у місті яскравим велелюддям вирувала традиційна гуморина, від свята радості і сміху не залишилося майже нічого навіть на самій Дерибасівській. Лише на одному з будинків сором’язливо затуляв облуплену штукатурку ще свіжий транспарант: «Одесити! Пересміємо усі міста!».
Стояв звичайний ранок робочого понеділка. Тож усі, хто ще мав роботу, поспішали на службу. А ті, хто її позбувся, сиділи по домівках, свято вірячи в те, що у такий нещасливий день годі й сподіватися на удачу. І лише поодинокі власники кішок та собак, вигулювали у скверах своїх кревних родичів.
Залишивши речі у камері схову, наші подорожні вирушили у місто. Поки Микола купував Ліді цигарки та прицінявся до консервованого чистого одеського повітря, жінки відійшли вже далеченько і навіть прилаштувалися у коротеньку чергу на маршрутне таксі. Обидві були надуті так, ніби він покинув їх напризволяще серед натовпу ґвалтівників. Маючи досвід спілкування у подібних ситуаціях з колишньою дружиною, Микола не промовив жодного слова. Тільки тихо став поруч із ними.
— Мужчина! — присікалася до нього якась бабушенція. — Куда ви прьотєсь без очєрєді?
І тоді втрутилася Зоя:
— А ви не бачите, що він наш?
— Нада пєрдупрєждать! — не вгамовувалася стара. — Мало хто шляється тут спозаранку!
— Якщо ви претендуєте, то він не продається, — пожартувала Ліда.
— А поторгуватись? — стромила свого носа молодичка середніх літ.
Але торг не відбувся. Бо саме підійшла маршрутка і своєю появою зіпсувала увесь шарм легенької вуличної перепалки.
Маршрутним таксі вони дісталися Дерибасівської — вулиці, про яку мріють усі, хто бодай щось читав про перлину біля моря з чарівним іменем Одеса. Але ніякого шарму наші подорожні на Дерибасівській не помітили. Жінки сфотографувалися на лавочці поруч із Утьосовим, навіть посиділи у нього на колінах. Потім прогулялись у скверику біля фонтана.
Може ці місця й дорогі серцю справжнього одесита, але пересічному мандрівникові вони не говорять нічого. Тож наші герої потовклися біля зачиненого о такій порі знаменитого Ґамбрінуса, помилувалися зразком одеського живопису на фасаді протилежного будинку. Та й подалися наосліп у пошуках забігайлівки, у якій можна недорого поснідати.
Продефілювали Катерининською, перетнули Ланжеронівську і провулком Чайковського дісталися Думської площі. Постояли біля зачинених дверей знаменитого Театру опери й балету…
Так і не знайшовши гідного уваги закладу, Приморським бульваром дісталися до знаменитих Потьомкінських сходів. А коли, влаштувавшись на знаменитому каналізаційному люкові, Микола став фотографувати своїх супутниць на тлі схожого на фалос бронзового сувою в руці засновника Одеси Дюка Де Ришельє, до жінок підкрався якийсь дрібненький песик і, задерши ногу, помочився на Лідині штани.