Безсумнівно, в експериментах Райха був присутній певний відтінок небезпеки, навіть попри те, що вони були невдалі. Гоель був стовідсотково правим, коли стверджував, як і, власне, Райх, що лавина критики насправді стосувалася сексуальних переконань, бо ж побоювалися, що вони можуть зіпсувати норвезьку молодь. В одній газеті стверджували, що «Райх — то найслизькіший вид порнографа»; ще одна стаття твердила, що він «мав нищівний вплив на дух та моральність суспільства»{335}. «Несамовита боротьба проти мене була дуже болісною, насправді, — писав Райх, — застосовувалися усі види наруги, підозри та наклепу»{336}.
Райхові творили образ фіктивного алхіміка та шахрайського гуру. Один газетний комікс змалював його в лабораторному халаті, кишені якого набиті грішми, а Райх, помішуючи кухлем свій бульйон, оточений своїми учнями, що моляться до нього навколішки. «Верховний жрець Вільгельм Райх відкриває таїни життя своїм прихожанам», — говорилося в заголовку. Припустімо, що незаконна природа можливого культу, зображеного в тому коміксі, підсилювалася здоровенною колодкою, що висіла на дверях, і адептом, що саме зашторював вікно.
«Практично кожного дня, — як пізніше розказував Райх, — у газетах сперечалися, чи я шарлатан, чи геній, єврей, психопат, чи сексуальний мономан. Вони закликали органи законопорядку викинути мене з країни; намагалися висунути мені обвинувачення в розбещенні неповнолітніх, бо я схвалював дитячу мастурбацію. Таку непристойну поведінку академічний світ не міг не помітити; вона майже коштувала мені мого існування на додачу до втрати багатьох тисяч доларів і декількох хороших працівників, які просто злякалися». Багато в чому то була генеральна репетиція того, що трапиться з Райхом в Америці.
За словами Рудольфа Алнеса, історика норвезького психоаналізу, Райховими опонентами були ті самі люди, що п’ять років тому протистояли Стрьомме і його контроверсійній мастурбаційній терапії. Ортодоксальний фрейдівець Інґ’яльд Ніссен, наприклад, написав статтю до газети Лейбористської партії «Арбайдербладет», лементуючи, що «психоаналіз у цій країні став чимось на кшталт порослого бур’яном саду, де всі можливі паразити та виткі рослини з’їдають коріння й цілком поглинають те, що вартісне». Він скаржився на знахарство «психоаналітичних сектантів», таких, як Райх, які «більше не називають себе психоаналітиками» і практикують «щось на кшталт квазі-медичного аналізу-релаксації», який «те й робить, що веде до сексуальних зв’язків»{337}. 1938 року було прийнято закон — із експрес-метою контролювати терапевтичні фракції Райха та Стрьомме — який вимагав, аби усі психоаналітики подали до Міністерства соціальних справ заявки на отримання ліцензії{338}. Було зрозуміло, що Райхові такого дозволу ніколи не дадуть.
Що більше Райха атакувала преса (здавалося, що атакували із кожної політичної ніші), то більш деспотичним він ставав. Ніка Ваал згадує, що він вимагав абсолютної лояльності від своїх прихильників, які не лише платили за його дослідження, але й доглядали за лабораторією. Він розривав контакти із тими, хто не погоджувався з ним або ж хоч трохи здавався йому саркастичним стосовно його відкриттів. «Він був тираном… Він хотів усе ваше життя», — писав Сігурд Ноель у своїх мемуарах. Багато Райхових послідовників полишили цю справу через Райхові надмірні вимоги до них і часті перепади його настрою. «Він почав зривати злість на пацієнтах, — писав Гоель. — Я бачив, як він просто “розбив” декількох людей. То було непростимо, бо ж він був найсильнішим у групі. Непростимо!»{339} Райх переносив свій гнів на тих, хто був найближче, тих, кого він описував як світлячків для полум’я. «Почасти він був безкінечно мотиваційним та приємним, — пригадує Ніка Ваал, — а інколи жахливо й безнадійно гидким».
На своє скрутне становище Райх дивився із романтичним запалом й не зласкавився відповісти на жоден із випадків критики у свій бік. Він симпатизував Галілею, ученому з XVII століття, якого переслідувала інквізиція (Брехт, усе ще в Данії, завершував свою п’єсу «Життя Галілея»). Коли Райх прочитав книгу про Галілея, то зауважив: «Я щойно майже фізично пережив смерть Галілея»{340}. Райх повернувся до свого маленького модерністського будиночка, що один із його прихильників описував як «галасливу тишу». Він був цілковито переконаним, що його версія науки візьме гору, що вона заслуговує на Нобеля і що він був мучеником за правду й знання.