«Він був свідомим своїх обдарувань і знав, що за ним ще величезний вклад у світову науку», — Лінденберґ пригадує про свої останні дні з Райхом:
«Але він також боявся самого себе, боявся того, куди його заведе постійна новизна його шляхів. Часами він вважав, що досягне слави й визнання ще за життя; за іншого настрою боявся, що прийде “капут”, що його життя закінчиться трагічно тим чи іншим способом. Деколи, вночі, коли не міг спати, він говорив зі мною про свої страхи, зокрема й про страх збожеволіти. Він також говорив зі мною про свою провину за те, що відчуває відповідальність за смерть своєї матері»{354}.
Америка
Шість
Спекотного, вологого дня наприкінці серпня 1939 року Вальтер Бріль та Теодор Вульф чекали на одній із пристаней Мангеттена на корабель Райха, «SS Stavangerfjord»{355}. Вульф, професор психіатрії в Колумбійському університеті, їздив до Райха в Норвегію на сеанси вегетотерапії, а от Бріль не бачив Райха, відколи навчався під його провідництвом у Берліні на початку 1930-х. Бріль зауважив, що Райх набрав ваги за цю декаду і що, попри засмагу, отриману під час дев’ятиденного плавання, він мав стомлений та пригнічений вигляд. Настрій Райха чітко відбивається у лаконічному записі, зробленому про той день у його щоденнику. На відміну від багатьох інших, багатих на висловлювання про велич міста хмародерів, емігрантів, Райх просто написав: «Як і всі — просто приїхав у Нью-Йорк. Діти в країні. Із Гертрудою [Ґаасланд] усе в нормі»{356}.
Намагаючись хоч якось покращити Райхові настрій, Бріль повів його до джазових клубів Гарлему, показував неонові світила на Таймз-сквер й відвів на пікнік на Джоунз-біч. Райха захоплювала етнічна каша Нью-Йорка і його очевидний егалітаризм: «Нью-Йорк — це справжнє місто», — писав він у своєму щоденнику після двох днів знайомства з ним. Райх розпинався в листі до Ельзи Лінденберґ: «Нью-Йорк величезний й цілком різниться від Берліна — простіший; а от вражень від нього більше. Люди спокійні, не поспішають, як я очікував; вони дружні та ввічливі; словом, ще не розчаровані і не зіпсовані»{357}.
Райх надіявся, що в Сполучених Штатах зможе почати усе заново і що там цінуватимуть його ідеї про секс та політику. Бріль та Вульф особисто назбирали 5000 доларів, необхідні, аби гарантувати Райхові візу, й організували для нього можливість вивчати курс «Біологічні аспекти формування характеру» в Нью-Йоркській школі соціальних досліджень, що давало Райхові те, чого він так хотів — академічну приналежність. Афідевіти, якими ті закидали Службу з питань імміграції та натуралізації, були такими похвальними, що радше походили на одну велику гіперболу: вони стверджували, що Райх є винахідником терапії, яка приведе до світової революції, й вітали його як нового Луї Пастера. Потинявшись на маргіналіях інтелектуальних кіл Європи, Райх тепер мав колег у науковій еліті: приблизно двісті європейських академіків — серед яких Ханна Аренд, Броніслав Маліновські, Еріх Фромм та Ліо Штраус — шукали притулку від нацистів у Нью-Йоркській Новій Школі, відомій під назвою «Університет у вигнанні».
Навіть більше, Гринвіч-Віллидж, де розташувалася Нова Школа, можна було сприймати як ґрунт, по-особливому родючий для Райхових ідей про революційну силу сексу. Натхненна діяльністю Фрейда революція сексуальної моралі почалася там ще до нестабільних двадцятих.
Представники богеми кварталу, як ото письменники Макс Істмен та Флойд Делл, і анархістка Емма Ґолдмен, яка відвідувала 1909 року лекції Фрейда, та Мейбл Додж, яка завідувала авангардистським салоном у своєму помешканні на П’ятій авеню, сприйняли й викривили психоаналіз так, аби він підлаштувався під їхню філософію вільної любові{358}. Хоча вони й не знали про його діяльність, та створили культ оргазму, який не надто вже й відрізнявся від Райхового. Мейбл Додж навіть зайшла так далеко, що назвала свого собаку Клімакс.