22 вересня, декілька тижнів після початку війни, Фрейд зустрів у Лондоні свою смерть, зустрів із Сократівською гідністю. Рана на його щелепі, або (як він це називав) «старий добрий рак», з яким він ділив своє тіло впродовж останніх шістнадцяти років, тепер виділяла такий сірководневий сморід, що навіть його собака не наважувався наближатися. Вірджинія Вулф відвідувала його у його будинку в районі Хампстед й описувала його як «пропащого, всохлого старигана: із пустими очима, паралізованими, спазматичними рухами, незграбного, але напоготові… те, що колись палало, тепер лиш тліло»{376}. Фрейд, який пройшов невдалий курс лікування рентґенівським промінням у клініці на Гарлі-стріт, вирішив загасити те, що тліло. Він закликав свого лікаря, Макса Шура, й попросив дозволити йому прийняти завелику дозу морфіну, як вони раніше й домовилися — життя, казав, тепер «лиш мукою було».
Щойно Фрейд помер, двадцять членів (та 106 учнів) Нью-Йоркського інституту психоаналізу одразу ж почали сперечатися про його спадщину. Багатьох з них Райх знав: Енні Райх, яка тепер була ключовою фігурою в інституті, та двійко з трьох його колишніх аналітиків, Шандор Радо та Пауль Федерн формували елітний підрозділ найговіркіших борців за фрейдівські регалії. Мейнстрім психоаналізу задавали тепер Анна Фрейд та Гайнц Гартманн — останній пацієнт Фрейда. 1937 року Гартманн написав впливове есе, «Еґо-психологія та проблема адаптації», яке враз перевернуло негативну конотацію явища броні характеру догори дриґом: він запропонував, щоб аналітики пробували підсилити еґо своїх пацієнтів, аби ті могли краще контролювати потяги їхнього Ід{377}.
Гартманн, який 1941 року став керівником дослідницького відділення Нью-Йоркського інституту психоаналізу, вважав, що майстра треба наслідувати цілком й повністю, а психоаналітичні розкольники, які обрали шлях часткового сповідування позицій Фрейдової думки, були змушені знайти собі дві окремі школи. Радо очолив Асоціацію психоаналітичної й психосоматичної медицини при Колумбійському університеті, а давня приятелька Райха ще з Берлінських часів, Карен Горні, заснувала Американську асоціацію просування та розвитку психоаналізу. Попри те, що як психоаналітики вони формувалися під впливом «Аналізу характеру», тим самоописаним неофрейдівцям здавалося, що вони, як казала одна із їхніх членів, Клара Томсон, «вдосконалили ідеї Райха», відмовившись від теорії лібідо. Вони стверджували, що людей на рівні з їхніми сексуальними інстинктами формували бажання безпеки, похвали та сприйняття. Горні, наприклад, думала, що невротики взагалі не дружили із самими собою. Вона ставила собі за мету зібрати разом усі відокремлені частини їхніх особистостей під час терапії та реінтегрувати їх{378}.
Що було спільного в усіх цих шкіл, то це бажання адаптувати своїх пацієнтів до сприймання статусу кво. Позиція Горні, як і та, котру зайняв Гартманн, імпліцитно припускала, що із світом усе було гаразд і що людина просто потребувала допомоги із адаптацією до нього. То не був погляд революційний, і його консерватизм, мабуть, дивує, беручи до уваги те, що багато тих, хто його притримувався, ледве уникли загибелі у світі, з яким насправді все було не так вже й добре, і це було ясно, мов білий день. Але аналітики-біженці, будучи вдячними за другий шанс, взялися за поспішний процес асиміляції; вони шукали пристосування, а не зміни, до свого нового середовища. Як результат, психоаналіз втратив вертикаль радикальності, яка ще на початку того десятиліття була притаманною йому в Європі.
Райх вважав, що був єдиним радикальним аналітиком, який залишився на цій планеті: він, на його думку, встановлював перелік та класифікацію соціальних наслідків теорії лібідо й боровся з фашизмом за допомогою науки. Райх пригадує останні слова Фрейда до нього: якщо б теорії Райха про суспільство та оргазм були правильними, йому довелося б нести тягар психоаналізу самотужки. Не сприймаючи іронії прощального коментаря Фрейда (віщування — і можлива настанова — що Райх завжди буде поза колом), Райх обрав роль правонаступника власної інтелектуальної спадщини. Про це існує запис у його щоденнику: «Спадок Фрейда — важкий тягар!».