Ґудмен очманів од реакції Райха й парирував: «Докторе Райх, насправді, яка вам різниця чи зве вас молодь анархістом, чи ні?». А. С. Нілл почасти застерігав Райха, аби той не дозволяв, щоб йому пришили роль талісмана анархістів — коли газета «Freedom Press» хотіла написати про Райха в Британії, Нілл попереджав: «Якщо вони опублікують статтю про тебе, тоді коло твоїх слухачів стане обмеженим, а широкий загал почне плекати недовіру до тебе… Декотрі анархісти уже посягають на твоє ім’я, тож будь обережним». Вочевидь, саме ця пророча порада була в Райха на думці, коли він вирішив запросити Ґудмена в гості: він почав пояснювати Ґудмену, що якщо він продовжить виставляти його сексуальну філософію як анархістську, тоді А. С. Ніллу стане важко утримати своїх учнів, представників середнього класу, у Саммергіллі. Все ж такий-от аргумент не зумів переконати Ґудмена: «Мені здалося, що доктор страждав від зрозумілої форми параної біженця від Гітлера», — писав той пізніше.
Лист, якого Райх написав, але так і не надіслав Ґудмену після його візиту, засвідчує той факт, що думки Райха перебували у всесторонній облаві. «Зв’язаність цієї діяльності з конкретною політичною когортою шляхом таврування про приналежність до когось на те і здатна, що лиш перешкоджати її загальному впливу на соціальний розвиток, — повчав Райх свого шанувальника. — Як я вже одного разу пробував сформулювати, я — не лівий, і не правий, я — передовий». І як певне обґрунтування своїм словам додав: «Я борюся з людським захворюванням, яке називаю емоційною чумою і яке спустошувало людське суспільство впродовж більш ніж чотирьох тисяч років… І ось уже двадцять років, як я стою на “вогневому рубежі”».
На 1946 рік у Райха налічувалося три самовидані переклади його книг, які здійснив Вульф: «Функція оргазму» (1942), «Аналіз характеру» та «Сексуальна революція» (обидві 1945 року) — кожна з яких пройшла процес скрупульозного вичитування змісту задля долучення до них розповіді про відкриття оргонної енергії та роздумів про нову політику автора. (У нових виданнях Райх також замінив терміни «комуністичний» на «прогресивний», а «класова свідомість» на «суспільна відповідальність».) 1947 року видавництво Інституту оргонних досліджень продавало по чотириста, а то й п’ятсот книг на тиждень, дозволяючи Райхові вихвалятися, що «“кожен” у Нью-Йорку говорить про мої праці» і що його література розходилася, наче «гарячі пиріжки»{429}. Його писанина подобалася інтелектуалам та богемі з обидвох узбереж. У написаній ним біографії Сола Беллоу, Джеймс Атлас писав, що «Райховою “Функцією оргазму” зачитувалися у прогресивних колах, як ще десять років тому “Мистецтвом та революцією” Троцького».
Після підписання пакту між Гітлером та Сталіним та Московського процесу, оновлена теорія Райха про сексуальне пригнічення, здавалося, переконливо пояснила лівим, яким з очей спала політична полуда, те, чому велика кількість людей подалася до фашизму і чому комунізм не зміг зарекомендувати себе як життєздатна альтернатива йому. Райх запропонував злочинним екс-сталіністам та троцькістам альтернативну програму сексуальної свободи, якою можна було б боротися з цими тоталітарними загрозами.
Видобуваючи мораль із задоволення, Райх давав змогу пост-воєнним радикалам, багато з яких були солдатами, що поверталися з Європи і які вважалися сексуальними злиднями (50 мільйонів презервативів поїхали разом із американськими солдатами через океан; кожному по вісім на місяць), розглядати свою статеву розбещеність як політичну діяльність. Райх зробив так, що ті почали відчувати себе частиною сексуальної еліти, що височіла над «скутою кригою», сірою, корпоративною політикою загальної заангажованості. Він показав їм, що можна жити більш автентично і вільно від пут та правил, встановлених суспільством багатих{430}.
Як Філіп Ріфф зазначав у «Тріумфі лікаря» (1961), Райх лестив творчим людям, яких описував як найбільш наближених до його «генітального характеру». Він дав богемі й інтелектуалам, які втратили віру в марксизм, але ще не впали у фрейдівський песимізм, мову опору. «Художники й письменники, які пішли за Райхом, — зауважив Ріфф, — були такими, як він — лівими, що зазнали краху; для тих, хто зазнав невдач, але все ж зберіг свою аскетичну гордість, відважні заяви Райха про кінець політиканства перетворили провал на щось на кшталт перемоги». Для Райха художники були революціонерами в силу обраної ними професії. «Усе те, що… по-справжньому революційне, усе істинне мистецтво, — писав Райх у «Масовій психології фашизму», — бере початок у природному, біологічному ядрі». І за ним пішло багато людей, вірячи, що своїми анархічними оргазмами творили новий світ.