Лоуен запитав мене, чи займаюся я ранковою гімнастикою, і я відповів, що це точно не про мене. «Займатися слід щодня! — здивовано вигукнув він. — Роздягайтеся. Зараз ви у мене попотієте. Ви умієте робити сальто?». Я похапцем пояснив йому, що прийшов поставити декілька запитань про Райха, а не лікуватися. «Я навчався у нього, — сказав Лоуен. — Я вам про Райха скажу так — і ви напишіть про це у своїй книзі: дихання — есенція життя. Чи знаєте, що про вас стануть говорити, коли перестанете дихати? Коли ви не дихаєте, то помираєте». Він присів, вочевидь, задоволений своїм трюїзмом, і, твердо налаштувавшись провести для мене практичну демонстрацію Райхових учень, сказав мені роздягтися до боксерок.
Вже за лічені хвилини від початку нашої зустрічі Александер Лоуен зробив так, що я, у спідньому, виконував кульбіти на його аналітичній кушетці. «Ноги поставте он там, прямісінько на краю ліжка, а голову притуліть до них», — командував мною Лоуен. Я розпростерся на ліжку. «Тепер, остерігайтеся! Будете далекоглядним. Ось так жбурнете себе там, у відкритому світі, і вас уб’ють. Повільніше. Давайте, виконайте цю вправу 35–50 разів. Добре. Чи чуєте власне дихання? Що ж, у цьому суть життя і суть терапії. Ось так — дуже добре. Бачите, Райх вважав, що дихання сповнює ваше тіло життям, і якщо ви достатньо дихаєте, ваші емоції оживають й раптово ви починаєте плакати й говорити. ДИХАЙТЕ… в іншому випадку, ви — наполовину машина».
Лоуен, колишній студент-юрист, який відвідував лекції Райха в Новій Школі, був, як і Ґудмен, одним із найревніших поборників за політичні ідеї свого наставника. На щотижневих семінарах, які Райх на початку 1940-х проводив у своєму будинку, Лоуен спонукав Райха розробляти нову програму охорони й розвитку комунального психічного здоров’я та очолити молодіжний рух, як то було в Австрії та Німеччині{433}. Хоча проект створення клінік за прикладом організації Секс-Пол так ніколи й не був утіленим, за оригінальним задумом Райх планував відкрити цілу низку таких закладів за своєю європейською моделлю, але вважав, що таке можливо лише за наявності підтримки від якоїсь офіційної установи. Відтак, Лоуен пішов із цим питанням до Елвіна Джонсона з Нової Школи, аби запропонувати йому ідею заснувати «Центр соціальних досліджень та психічної гігієни», яким завідуватиме Райх. Джонсон, якого тривожив шлях, яким Райх пішов у своїх відкриттях у галузі лікування раку, відхилив цей запит{434}.
Від 1942 до 1945 року Лоуен тричі на тиждень їздив на сеанси терапії до Райхового будинку в Форест-Гіллз і за кожен візит платив по 15 зелених. Райх був кремезним чолов’ягою, пригадує Лоуен, із добрими карими очима та сильними теплими руками. Під час першого сеансу терапії Лоуен лежав у самих лише плавках на ліжку Райха, яке також слугувало йому кушеткою. Райх просто сказав йому дихати й мовчки сидів неподалік, на кріслі, спостерігаючи за ним. Через десять хвилин Райх сказав: «Лоуене, ви не дихаєте. Ваша грудна клітка не рухається». Він узяв свого студента за руку й приклав до власних грудей, що аж випиналися. «Його тіло було важким, — написав Лоуен про Райха в автобіографії “На пошану тілу”, — надутим, а грудна клітка була масивною». Лоуен, повторюючи за наставником, почав дихати глибше. Пройшло ще декілька хвилин тиші, і Райх раптово розпорядився: «Лоуене, відкиньте голову назад і широко відкрийте очі». Ні з того ні з сього пацієнт пронизливо й неочікувано скрикнув. «Не можу впевнено сказати, що кричав, бо ж мені все ще здається, що я цього не робив, — пригадує Лоуен. — Крик просто сам вирвався з грудей… Я покинув сеанс із відчуттям, що зі мною все було не так уже й добре, як мені здавалося».
«Мої сеанси з Райхом зводилися до того, аби змусити мене дихати, дихати і ще раз дихати», — сказав мені Лоуен. Райх тиснув фізично, здавлюючи забиті м’язи Лоуена (особливо жувальні м’язи, потилицю, задній таз та абдукторні м’язи стегон). «Дещо з того добряче боліло», — пригадує той про Райхові натиски та стусани. Маніпулюючи й розпускаючи м’язові блоки Лоуена, Райх, скоріш за все, давав змогу сексуальній енергії вільно пропливати по тілу. Підсвідома ненависть Лоуена до своїх батьків почала витікати через шлюзи його репресій та заборон, якими його скували. Одного разу, коли Лоуену сказали лягти на живіт й товкти матрац обома кулаками, йому здалося, що на вим’ятому простирадлі він побачив обличчя свого батька: «Раптово я зрозумів, що б’ю його за те, що той лупцював мене в дитинстві». Під час ще одного сеансу йому на стелі привиділося зле обличчя його матері; Лоуен уявив, що йому дев’ять місяців зроду і що він дивиться на неї з візочка, й розплакався. «Чого ти так злишся на мене? — Лоуен схлипував і використовував слова, попри те, що в такому віці ще не говорять: — Я плачу лиш тому, що ти мені потрібна».