Оргонна терапія, підсумовував Перлз як наслідок свого дослідження оргонної камери, була «винаходом Райхової фантазії, яка на той час уже давно злетіла з котушок». Той потенціал до реалізації, якого Райх зазнав у Нью-Йорку, відрізнявся від того, із яким він познайомився ще за європейських часів, і весь той оргонний містицизм стояв на краю наукового марева, забарвившись тонами меланхолії: «Нестерпне дитя Віденського інституту виявилося генієм, — писав Перлз в автобіографії, — але ненадовго, невдовзі на нього впаде чорна мітка “психованого вченого”»{439}.
У власній розробці методу аналізу характеру, яку звав ґештáльт-терапією, Перлз перевернув суть явища броні характеру з ніг на голову: там, де Райх вбачав її як захист проти ворожого зовнішнього світу, Перлз сприймав той же шар людського «я» як щит, що захищає від особистісних інстинктів — гальмівну сорочку для охорони від збудження, що проситься назовні. Відтак, то не була шкаралупа, яку слід було пробити, а радше щось невід’ємне, чим треба було оволодіти. Він хотів, аби його пацієнти були свідомими своїх тіл, аби вони відчували теперішнє яскраво — «тут і зараз», аби були «автентичними», аби діями своїми йшли за своїми бажаннями.
Перлз змушував пацієнтів розігрувати свої почуття, немов на сцені, аби ті вчилися асимілювати й нести відповідальність за них. Колись він хотів бути режисером у театрі: зростаючи у Берліні, він навчався у Макса Райнхардта і був тісно пов’язаний з авангардистською трупою Живого театру в Нью-Йорку. Ось як Джуліан Бек із Живого театр, пояснював Мартіну Шепарду біографу Перлза, про його ґештáльт-терапію: «[Перлз] тримав у своїх помислах щось таке, що наполовину нагадувало вистави, які ми ставили на сцені [прямолінійний спектакль, що кидав виклик моральному самовдоволенню аудиторії], а наполовину — лікувальний сеанс».
«Ви — моя клієнтка, — сказав Перлз одній пацієнтці, — я дбаю про вас, як художник, я виставляю напоказ те, що заховано у вас». Він так говорив про терапію, наче вона була магічним трюком, а кроликом, якого він витягав за вуха із капелюха, була людина, позбавлена від «неврозу нормальності» й усіх буржуазних труднощів, що асоціювалися з ним. Цій особі, як він припускав, вистачало впевненості, аби бути егоїстичною, щоб замість того, аби придавити свої бажання продовжувати діяти, незалежно від того, якими будуть соціальні наслідки. Усю енергію, яку інші люди витрачали на пригнічення та приховування своїх бажань, вважав Перлз, варто приберегти для креативного самовираження. Як пригадує інший пацієнт Перлза: «Фріцові подобалися певні прототипи особистості — неприховані виблядки-суки, чий захист відкритий, ось такі-от. Йому не подобалися ті, які б утихомирювали його, або ж надто добре до нього ставилися, або ж одягали на себе захист штибу “хороший хлопчик” чи то “хороша дівчинка”: він від такого на стіну ліз».
Погляди Перлза, як і декотрі його методики, багато чому завдячують шляху, який Райх торував для них у тридцятих: Перлз на постійній основі звинувачуватиме пацієнтів у тому, що ті «пустодзвони», й навмисно ставитиметься агресивно до них, як, власне, і Райх чинив з ним. Все ж, особливо для тих, хто займався подальшим розвитком цих ідей, його спостереження про параноїдальні відхилення в Райховій термінології та мисленні були до болю сприйнятливими.
1951 року Перлз, Пол Ґудмен та професор психології з Колумбійського університету Ральф Гефферлайн опублікували працю «Ґештáльт-терапія: Збудження та культивація в особистості людини»{440}. Переписана Ґудменом, а відтак і насичена всіма пробірними клеймами його нестерпного стилю письма, книга поєднала в собі Райхові ідеї про енергетичні блоки та потоки з філософською кав’ярнею Сартра задля створення американського бренду процесу того, як «екзистенціалізм-стає-терапією»{441}. Автори сподівалися, що їхня книга-посібник для самоосвіти дасть читачам інструменти для монтування конструкції революції: «Рекомендуючи тобі [ці експерименти] (автори застерігають щодо своєї розтиражованої методики терапії), ми агресивно націлюємося на знищення твого статусу-кво й будь-якої самовдоволеності, що з нього плекаєш». Вони обіцяли невідкладне звільнення без важких перетирань у політичній боротьбі: все, що від вас вимагалося, так це випустити на волю себе «автентичного».
Те «збудження», на яке посилається підзаголовок книги, це лібідо, загалом, життєдайний імпульс, що шукає розмаїтих шляхів виходу, не всі з яких статеві. Життя для Перлза було серією «незавершених» чи то «неперетравлених» ситуацій, зневірень, кожне з яких чекало своєї черги на успішне закриття питання{442}. «Після того, як доступну організмові кількість збудження було повністю перетворено й відчуто, ми закриваємо питання, відчуваємо задоволення, тимчасовий мир та нірвану, — писав Перлз, підсумовуючи свою позицію. — [Ординарний] розряд навряд чи призведе до відчуття виснаженості та вичерпаності». Такий опис не так вже й далеко втік від райхівського оргазму.