Ільзе Оллендорф вважала, що «керований з Москви заколот» проти Райха (як її чоловік, який, за її описом, був схильним до параної, підозрював) був дещо висмоктаним з пальця. Звичайно ж, нічого такого аж надто систематичного ніхто не запускав, але цікаво, що Кеннет Рексрот, «батько покоління бітників», який був членом Комуністичної партії, також розгледів у нападі Брейді спробу партійного впливу. Згадуючи в автобіографії ту статтю про Райха та його коло анархістів у «Harper’s», Рексрот писав: «Комуністична партія особливо не барилася із нападом на нас». Тоді комуністична партія переживала кризу. 1946 року Ерла Бровдера, лідера Американської комуністичної партії, який хотів повести американський комунізм у напрямку більш поміркованому та мейнстрімному («Комунізм — це американізм», — казав він), звинуватили в «соціальному імперіалізмі» й, за вказівками Москви, вигнали з партії, а його послідовників прогнали за «дрібний буржуазний анархізм».
Рексрот вважав, що комуністична партія, яка ослабла після Другої світової війни і намагалася виставити анархістів на посміховисько, припасувавши в уяві народу їхній вагон до потяга, у котрому їхав Райх. На відміну від стражденних комуністів, анархісти процвітали здебільшого завдяки своїй пацифістській позиції під час війни. У своєму «Автобіографічному романі» (що був так названий із метою уникнути судових позовів за наклеп) Рексрот описав організовану групою анархістів «Коло лібертаріанців» зустріч, що проводилася в Сан-Франциско. Присвячувалася вона темі «Секс та анархія», і то був легендарний захід, з якого, мабуть, Брейді і взяла назву для своєї статті. «Було просто неможливо пройти, — пише він, — люди одне одному по плечах ходили, і зал засідань на першому поверсі був таким переповненим, що нам довелося провести дві зустрічі».
Рексрот стверджував, що ще до появи статті Брейді Генрі Міллер, як і безліч інших, вважав, що «Райхіти» ніколи, власне, про Райха й не чули. «У цьому колі людей мені ніколи не зустрічався хтось, хто був би прихильником неоднозначних переконань психолога Вільгельма Райха, — писав Рексрот у відповідь на рекламації Брейді. — Насправді, лише декілька осіб читали його праці, а ті, хто читав, то взагалі мали його за шарлатана». Доволі сумнівне твердження, особливо якщо взяти до уваги таких анархістів як Джордж Лайт, Пол Ґудмен та Марія Луїс Бернері, і те, як завзято вони просували Райха та його ідеї. Та й у самого Рексрота Райх входив до списку літератури, і про нього багато говорили у Колі лібертаріанців.
Рексрот заднім числом порівняв камеру з іншим шахрайським медичним приладом, що винайшли раніше:
«Усі до єдиного представники соціалістичного руху, що виринув після Першої світової під проводом Франка Гарріса та Аптона Сінклера, — писав Рексрот, — із задоволенням користувалися електронною діагностичною машиною Абрамса [камера Абрамса, за ідеєю, мала б діагностувати та зцілювати уражену біологічну тканину за допомогою електровібрацій]. Через двадцять років після завершення Другої світової війни наново народжений рух анархістів зайнявся самовбивством у камерах Вільгельма Райха. Кожен, хто в школі вчив фізику, мав би знати, що всі ці штуки були сущим нонсенсом, але проблема полягала в тому, що ці люди втратили віру в шкільну фізику разом із вірою в капіталізм та релігію. Все це заразом було для них одним великим обманом. Доктор Абрамс був провідним діагностом Сан-Франциско. І можна з майже стовідсотковою впевненістю стверджувати, що він був самодуром. Та ж ситуація і з Вільгельмом Райхом, який, спершу піддавшись гонінням Фрейда, потім нацистів, а потім і сталіністів, був одним із найбільш вартісних представників другого покоління психоаналізу. І Адамс, і Райх були взяті в оборудку кримінальних ділків, які користали з їх божевілля, щоб обдурювати тисячі людей й виставляти на посміх сотні американських радикалів».
Після нападу Брейді, дистанціювати себе від контроверсійного винаходу Райха також намагалися й інші анархісти. 1949 року, коли він вивів Брейді з гри, довівши Шарафу, що вона — комуністка, Дуайт МакДоналд щодня їздив до Нью-Йорка в Райхів офіс задля опромінення в оргонній камері. Як стверджував його австрійський товариш та сусід, біолог та спеціаліст-онколог Теодор Гаушка, якого УПМ допитувало в лютому 1953-го, МакДоналд сидів у камері «по півтори години щодня, роздягнутим догола, висолопивши язика, аби піддатися максимальній дії оргонної радіації».
Медитуючи в акумуляторі, МакДоналд потайки від Райха розробляв і власний план денонсації його теорій. Він саме працював над дослідженням матеріалів для статті, яку сподівався написати для радикального журналу «Politics», де й сам працював редактором й іноді дозволяв Ґудмену так завзято вихваляти Райха на його сторінках; попередня назва була такою — «Аматорська оцінка Райхових теорій та оргонного акумулятора». Ця стаття повинна була діяти в нищівному ансамблі із професійним відгуком-засудженням про оргонну камеру від пана Гаушки. «Politics» прикрилися 1950 року, тож МакДоналд так ніколи й не написав своєї статті, але, як стверджував Гаушка, єдиним благом, яке зійшло на МакДоналда з Райхової камери, було те, що, допоки він у ній сидів, йому вдалося дочитати «Війну та мир».