Райх відвів Вуда до обшитої цинком оргонної кімнати, що сама по собі була здоровенним акумулятором, аби показати йому два акумулятори, що стояли в ній. «Вона скидалася на маленький кабінет, достатньо просторий, аби в ньому вмістилося маленьке кріселко для пацієнта, — вочевидь, не вражений побаченим, розказував Вуд Чарльзу Вортону, начальнику східного окружного відділення УПМ. — Док. Райх охоче визнав, що його “оргонний акумулятор” був приладом (на експериментальній стадії) для лікування цілого переліку захворювань, включно з раком». Акумулятор, як сказав йому Райх, використовується лише під наглядом лікаря (Райх без вагань видав імена п’яти лікарів, які тоді працювали з ним). Пацієнти робили символічний внесок за користування, але, уже вляпавшись на той час у проблеми з Американською асоціацією медиків, Райх притримав вербальних коней, що галопували з його рота; тих лікарів він попросив підписати в присутності нотаріуса афідавіт, у якому вони стверджували, що брали участь в експерименті і що ніхто нікому ніякого зцілення на гарантував.
Фундація Райха акумулятори і продавала, і здавала в оренду, роздрібна ціна за велику шафку зупинилася на позначці 216 $, а настільна модель — «ливник» — роззувала покупця на 75 $. Потягами їх доставляли до Нью-Йорка, потім до Бостона, а далі до Нью-Джерсі, Пенсильванії, Орегону та Каліфорнії. Райх надав Вудові декотрі книги, які клієнтові висилали разом із акумулятором. Інструкція користувача «Як користуватися оргонним акумулятором» зверталася до першопрохідців, які добровільно зголосилися протестувати новий прилад Райха. «Ми не гарантуємо жодного зцілення, — йшлося в посібнику. — Не слід очікувати жодного містичного ефекту. Продаж оргонних акумуляторів не здійснюється з метою збагачення. Основна мета — встановлення кількості людей, які протягом 2–4 років регулярного користування акумулятором усе ще хворітимуть на хронічну застуду, гостриі форми гаймориту, пневмонію та захворювання загального ураження організму (рак та інші)». Пацієнтам давалася вказівка сидіти в камері щоденно, краще голими, допоки їм не «буде достатньо», чи поки не відчують, що «нічого вже не відбувається».
Тридцятивосьмирічна жінка на ім’я Кліста Темплтон сама виготовляла камери в маленькому селищі Окуоусок, що за декілька миль від Орегону. Темплтон сказала Вудові, який до неї приїхав одразу після Райха, що вона збирає акумулятори від того часу, як її батько, Герман Темплтон, помер три роки тому. Герман Темплтон працював гідом у тій місцевості, і вони з Райхом потоваришували, коли той уперше приїхав на відпочинок у Мен (Райх зупинявся в хижці, яку збудував Темплтон і яку потім у нього і викупив). Коли в Темплтона у віці 69 років діагностували неоперабельну форму раку простати, Райх порекомендував йому скористатися оргонним акумулятором.
Темплтон змайстрував власну камеру, ставши першим пацієнтом, що користувався нею амбулаторно в себе вдома, а не в Райховому стаціонарі у Форест-Гіллз. Райх провів літо 1942 року як неофіційний лікар Темплтона, забираючи в нього сечу на аналіз під мікроскопом, знову з’являючись із доповідями про спостереження в ній залишку відмерлих ракових клітин, що було доказом того, що сеанси в камері руйнують пухлини. Того літа Кліста Темплтон сказала Вудові: «Райха переповнювало захоплення від ідеї можливого розвитку повномасштабного виробництва акумуляторів, і він розповідав, що йому знадобляться будь-які асистенти, етсетери, лише б ті допомагали ладнати з юрбами стражденних, які стовідсотково стовпляться перед воротами Оргонону». Вочевидь, він навіть зробив величезні дорожні знаки, щоб скеровувати людей до Оргонону й допомагати їм знайти прихисток на ніч в окрузі Ренджелей.
Лікарі прогнозували, що Темплтон ще доживе 6 місяців до завершення року, але, згідно з тим, що Райх розповідав у «Біопатїї раку» (1948), коли він почав користуватися акумулятором, його болі щезли, він набрав декілька фунтів, пролежні висохли і він прожив ще три роки.