Райхів син хвицав та гамселив подушку і кричав, тоді як батько закликав його глибоко вдихати. «Мені до цього душа геть не лежала, — писав Пітер про свої сеанси вегетотерапії. — Я не хотів нічого робити, окрім як вислизнути з-під його рук. Мені боліло, і я не хотів там бути, я скреготів зубами й корчив гримаси. Моє горло опинилося в його руці, й він натискав так, аби мій рот відкривався і щоб кричали як моє обличчя, так і мої ноги». Через декілька років Пітер, шукаючи емоційної допомоги, звернувся до іншого лікаря-оргономіста, але техніка його батька не піддавалася до маніпуляцій у руках інших терапевтів. «Я скучаю за його рукою на моїй грудній клітці», — писав той.
Члени ОДДЦ, у яких також були маленькі діти, звітували про ідентичні проблеми, з якими вони стикалися, намагаючись відгородити природну жвавість своїх дітей від загроз психологічного сум’яття, яким кишів Нью-Йорк, й обговорювали, як вберегти їх здоровими за допомогою вегетотерапії та постійних сеансів в акумуляторі. 1950 року Пакі Райт, якій тоді було чотири з половиною рочки, виставили на публічний показ у підвалі Райха у Форест-Гіллз. Райт, яка написала «Зал очікування всіх душ» (2002), — роман про своє виховання за системою Райха, — описувала себе як одного з ключових «піддослідних кроликів» оргономії. Прочитавши наприкінці 1940-х «Функцію оргазму», її батьки охоче навернулися до Райха. «Коли я росла, Райха синонімізували з богом, — пояснювала Райт. — Кожне сказане ним слово, усе, що він робив, глибоко шанували, і взагалі не пригадую, аби хтось плекав якісь сумніви в його діяннях. Він був Ним — тим Гуру, якого там, де я виросла, шанували всі».
Як і Пітера Райха, її виховували за педагогічними принципами А. С. Нілла, й щодня вона проводила по півгодини, приймаючи оргонні ванни в акумуляторі. «Скоріш за все, це відбувалося після школи, — казала вона. — Там був маленький торшер, і я читала собі свої комікси». Акумулятор стояв у куточку їхньої квартири, виблискуючи своїм малесеньким віконечком, як «німий вартовий-циклоп», — описує вона у своєму романі. Вона пригадує, як одного разу сиділа в ньому, коли ж у двері постукали люди із УПМ, щоб допитати її матір стосовно приладу. Пакі сказала, що тоді відчувала себе Анною Франк, що переховувалася на горищі від гестапо.
«Я дуже добре пам’ятаю зустріч з ним [з Райхом], — пригадує Райт. — Мені, мабуть, було не більше чотирьох, але яким же сильним був його тодішній вплив на мене. Перш за все, він чітко вирізнявся з-поміж інших своїм виглядом: пам’ятаю, що на ньому був білий лабораторний халат». Її огляд був запланований на 6-те зібрання Оргонного дитячого дослідницького центру — п’ятеро інших дітей, включно із Пітером Райхом, уже пройшли презентацію в ході п’яти попередніх зібрань. Райх просив їх скинути з себе одяг й оглядав на очах у всіх, демонструючи публіці, як проходити крізь будь-які блоки, які той виявляв на шляху до піддатливої життєвості їхніх тіл. Підземна публіка складалася із близько тридцяти оргономістів, послідовників Райха, дитячих няньок, соціальних працівників і, на великий подив, беручи до уваги ствердний Райхів атеїзм, декількох священиків. Усі вони, писав Райх, пройшли крізь «терапевтичну реструктуризацію», читали «оргономічну літературу» й долучилися до «місії протистояння емоційній чумі». Однак, саме тоді Райх відчув, як він сам це назвав, «виверження емоційної чуми», що хотіло знищити його центр. «Структурна ненависть до світу по-справжньому живих вирвалася на волю на тому зібранні, — писав він, — і тільки я був свідомим цього».
Райх розписав випадок Райт у «Дітях майбутнього». Матір Пакі Райт Міріам Шеппард він описував як «жваву, тямущу й злегка войовничу працелюбну жінку, що сама давала собі раду в житті… дещо надмірно нервову». Вона відрекомендувала нам свою доньку і, навіть не затуливши тій вуха, вдалася до відвертих деталей про своє статеве життя, але аудиторія такого не схвалила, і, як стверджував Райх, та «збилась з пантелику та напружилася». Елзворт Бейкер був одним з тих, кому це не сподобалося. «Вона явно віддавалася наліво та направо й насолоджувалася сексом із будь-яким чоловіком, що траплявся на її шляху, — писав той у своїх мемуарах. — Скоріш за все, їй надто сподобалося, що її слухають так багато людей, от і, захопившись, вдалася до голосної, похвилинно деталізованої розповіді про те, як вагітніла, і яку підкріпила жестами й міцними слівцями. Таке знайомство видалося доволі неотесаним та неделікатним й розбило вщент усю ілюзорність краси такого її досвіду»{463}.