За прикладом Бреєра, Фрейд також уводитиме своїх пацієнтів у гіпноз. Далі він натискатиме своїм пацієнтам на чоло або ж триматиме їхні руки у своїх — «маленький технічний прийом», що відволікав пацієнта від захисних бар’єрів його свідомості. Це спрацьовувало за тією ж манерою, що і, як він писав, «витріщатися у магічний кристал». Потім він наказуватиме пацієнтові ритися в спогадах, «перебирати візуальні кадри», відшукуючи необхідну забуту подію. Фрейд встановив, що, називаючи травму вголос, переводячи картинку зі спогадів у слова, пацієнт звільняє своє поле зору й очищається від неприємних спогадів. Потім Фрейд проведе рукою по очах пацієнта, наголошуючи йому чи їй на тому, що пам’ять було стерто. Хоча 1892 року він і закинув гіпноз, віддавши натомість перевагу техніці вільних асоціацій, Фрейдова практика, із фіксованими в історіях хвороби загадковими випадками одужання, спершу сприймалася не менш окультно, аніж спіритизм чи мезмеризм. Як стверджує історик Пітер Свейлз, діти одного з його пацієнтів знали Фрейда як der Zauberer, тобто чаклуна.
Те, що Фрейд, на відміну від Бреєра, завжди знаходив сексуальне підґрунтя у спогадах, які видобував з надр пам’яті своїх пацієнтів, виставило психоаналіз у світлі ще більшої контроверсійності. Фрейд вважав, що «симптоми відображають те, наскільки статево активним є пацієнт», і що ті зникнуть одразу, як невротик усвідомить прибиті в його пам’яті статеві травми, що спричинили їх. Він від початку вірив, що більшість його пацієнтів, які страждали істерією, була жертвами сексуального насильства — ідея, якої він зречеться 1897-го, коли вирішить, що більшість звинувачень у сексуальному насильстві над дітьми були радше сексуальними фантазіями (Джефрі Массон пізніше звинуватить його у боягузтві за те, що той заперечуватиме реальність спогадів своїх пацієнтів). Згодом така розбіжність поглядів призведе до того, що шляхи Фрейда та ще більш пуританського Бреєра розійдуться. Як стверджував біограф Фрейда Ернест Джонс, той субсеквентний наголос Фрейда на несвідомому, на інстинктах та сексуальності, особливо на дитячій сексуальності (яку Бреєр класифікував як надто образливу), зламає усі сучасні норми благопристойності й умовності, і в результаті «занурить Фрейдове ім’я в найглибший чан ганьби»{40}. Виглядало все так, наче Фрейд заплямував tabula rasa чистоти дитячого розуму.
Джонс зустрічався із Фрейдом 1908 року в Зальцбурзі, на Першому міжнародному конгресі психоаналітиків. Придихова манера розмови 51-річного Фрейда видалася йому «немузичною і доволі жорсткою», але вокальну погрішність компенсували його очі: як пізніше зроблять це і з Райхом, «вони безупинно мигтіли дружнім сприйняттям співрозмовника, а подекуди й гумором». Усе ж, коли після конгресу він відвідав Фрейда у Відні, Джонс визнав, що «його не вразило те збіговисько», яке консолідувалося на той час навколо великого генія{41}. (У біографії Фрейда Джонс писав, що той був «негожим Menschenkenner — геть не розбирався в людях».){42} Юнг, один із перших учнів Фрейда, попередив Джонса, що то була справжнісінька «асамблея дегенератів та богеми» — коментар, який Джонс, власне, вважав замасковано антисемітським. Проте Джонс й сам не був святим: він було принизив аналітика Ізидора Садґера, описавши його як «відлюдькуватого, жалюгідного, як дві краплі води схожого на незграбного ведмедя», а Альфреда Адлера охарактеризував як «похмурого й жалюгідно спраглого визнання». В автобіографії «Вільні асоціації» Джонс писав, що аналітики стикнулися із такою стіною упередженості, що Фрейдові було дуже важко «отримати учня, репутація якого ще не була втраченою, тож працювати доводилося з тим, що було». Як то буває в житті, Джонс, як ніхто інший, підходив на роль такого заплямованого учня, бо ж його лиш нещодавно звільнили з лондонського госпіталю після звинувачень в акті ексгібіціонізму перед двома юними дівчатками.
Коли Райх зустрівся з Фрейдом після війни, психоаналіз усе ще був на експериментальній стадії і практикувався лише вузьким колом «вірних апостолів». «Їх було всього восьмеро, — згадував Райх, — кого вороги списали з рахунків як одержимих сексом збоченців». Будучи аутсайдером і без того, Райх без жодних на те сумнівів самоідентифікував себе як учасника їхньої маргінальної когорти. На той час Фрейд за зраду їхньої справи перестав спілкуватися із трьома зі своїх найближчих поплічників: Карлом Юнгом, Вільгельмом Штекелем та Альфредом Адлером. З тих, що залишилися, багато найближчих адептів Фрейда були у Відні приїжджими: з Британії (Джонс), Берліна (Карл Абрагам, Макс Айтінґтон, Ґанс Сач) та Будапешта (Шандор Ференці, Шандор Радо). Маленький віденський контингент, до якого належав і Райх, включав Отто Ренка (що змінив своє ім’я на ім’я доктора з «Лялькового дому» Ібсена), Едуара Хітчманна, Пауля Федерна, Ернста Зільберера, Теодора Райка, Ізидора Садґера та Германа Ньюрнберґа.