Того року, коли Райх зустрів Фрейда, тому присвоїли звання штатного професора, яке стало його першою нагородою в Австрії як винахідника психоаналізу. Але той описував це як «пустий титул», бо ж його так і не запросили читати офіційні лекції чи засідати у раді факультету, та й посада ця не оплачувалася. Хоч тепер у нього й були прихильники по всьому світу (1909 року Фрейд прочитав новаторську лекцію у Сполучених Штатах), його все ще вважали білою вороною і він був змушений діяти практично поза університетською системою. Фрейд любив жартувати, що «його репутація виходить далеко за кордони Австрії. Вона починається на фронті»{43}. Райх пригадував, що «у психіатричній клініці з них кепкували, у медичній школі з психоаналітиків також сміялися. Сміялися з Фрейда»{44}. Аби долучитися до die Sache («Справи», як Фрейд називав психоаналіз), необхідно було прийняти відторгнення звичайної кар’єри та змиритися з професійним екзилом.
15 вересня 1919 року Райх приймав свого першого пацієнта — офіціанта, що страждав від імпотенції та манії до спортивної ходьби. Райх надто дорожив маленькими візитівками, на котрих Фрейд написав рекомендації для свого глибокодумного молодого протеже. Порівняно з тими незначними сумами, які той заробляв репетиторством із першокурсниками медичного факультету, психоаналіз обіцяв стати хорошим джерелом прибутку. «Я живий, — вигукував Райх у своєму щоденнику, — [у мене] два платні пацієнти, яких до мене скерував сам Фрейд». Тоді Фрейд не вважав, що психоаналіз — це швидко, але в історіях хвороб, які довірив Райхові, сподівався на швидке одужання пацієнтів. Одна із записок-скерувань до Райха твердила: «На психоаналіз, імпотенція, три місяці»{45}. (1910 року Фрейд стверджував, що вилікував Густава Маглера від імпотенції лише за чотири години.) Часові рамки, які встановив Фрейд, виявились надто оптимістичними: Райх лікуватиме того офіціанта впродовж трьох років.
Хоча мораторій на аналітиків, що бралися самотужки аналізувати інших без попереднього аналізу, ще не був введений, Фрейд рекомендував, щоб студенти відділення психоаналізу самі піддалися процедурам («Єдиний спосіб вивчити аналіз — бути проаналізованим», — усе повторював він). Тож Райх починав роботу над першим пацієнтом паралельно із самоаналізом. Для цього Райх обрав Ізидора Садґера, чий курс з психоаналізу проходив в університеті{46}. Садґер, який, як і Райх, народився на Галичині, був на двадцять років старшим за свого пацієнта. 1898 року, коли він став одним із перших практиків психоаналізу (себе він ніколи не аналізував), Садґер вислав Фрейдові одне зі своїх есе. Той не зносив його гіперболічного письма, але, незважаючи на їхні стилістичні розбіжності (Фрейд продовжував відкидати Садґерівську писанину як «нестерпну»), Фрейд 1906 року запропонував Садґеру членство у його Віденському товаристві психоаналітиків.
Психоаналітик Гелен Дойч вважала, що Садґер плекав до теми сексу практично порнографічний інтерес. В автобіографії, аби проілюструвати грубуваті манери та невміння вести себе на людях, Ернест Джонс написав про те, як Садґер одного разу відрекомендував себе перед відомою леді-літератором, біля якої той всівся за вечерею на конгресі психоаналітиків, виділивши все це жирним шрифтом: «Ви коли-небудь цікавилися мастурбацією?». Його пазурі, пригадує Дойч, були такими ж брудними, як і його свідомість; і той диван, на котрім Райх розлягався в кабінеті Садґера, чистішим не був: «Він навіть не завдавав собі клопоту переконатися, чи його пацієнти кластимуть свої голови та ноги на чистий диван», — зазначала та.
Витріщаючись на стелю, лежачи на цій бруднезній кушетці, Райх уперше довірив комусь грішні таємниці та страшенні трагедії, що лякали його в дитинстві.
Вільгельм Райх народився 24 березня 1897 року в місті Дрогобичі — аванпості Австро-Угорської імперії. Сьогодні місто розташоване поблизу південно-східного кордону між Україною та Польщею{47}. У віддаленому промисловому містечку тоді проживало лише 10 000 людей, але населення Дрогобича стрімко зростало завдяки великій кількості спекулянтів, яких приваблювали багаті поклади нафти в регіоні. Тоді на нафту був величезний попит, адже нею освітлювали міста, і сира нафта, видобута в Дрогобичі, освічувала Відень та Прагу. Вже 1873 року 12 000 бурових установок качали так зване «чорне золото», що й стало причиною того, що край назвали «Галицькою Каліфорнією».