Все ж звіти Кінзі задали новий лад у суспільстві й стали для нього щоденною поживою. Саме ці звіти надихнули Г’ю Гефнера на створення журналу «Плейбой», який з’явиться в грудні того року з Мерилін Монро в ролі красуні з обкладинки, як цілковите висміювання пуританських удавань тогочасної Америки. (Через два роки «Плейбой» продаватиметься по 50 центів тиражем 500 000 номерів за місяць; до кінця десятиріччя це число подвоїться.) Одна зі студентських робіт Гефнера була присвячена темі «Сексуальна поведінка та закони США»: то був прототип того, що згодом стане «Філософією Плейбоя»: «Якщо Кінзі проводив дослідження, — Гефнер розмірковував роками пізніше, — то я був тим хлопчиком, що роздавав флаєри з новинами про сексуальну лібералізацію, але у вигляді щомісячного журналу».
Журнал «Washington Confidential», скориставшись виведеними Кінзі середньостатистичними загальнонаціональними показниками, зробив висновок, що 21 крісло в Конгресі займали люди нетрадиційної орієнтації, а ще 192 політики були «схильними до неналежної поведінки», що, мабуть, не сподобалося конгресменові Б. Керролу Рісу — республіканцю від штату Теннессі, а згодом і голові Національного комітету республіканської партії — і напоумило його взятися за Фундацію Рокфеллера, бо ж та спонсорувала припустимо натхнені комуністами спроби Кінзі «розхитати американську мораль». Заснований 1952 року для контролю за організаціями, що звільнялися від сплати податків, Комітет Pica попросив оглянути теку зі справою Фундації Рокфеллера. Комітет та його діяльність були інтермедією до слухань під егідою МакКарті. Його працівники збиралися довести, що «керований з Москви чіткий сценарій проникнення до американських фундацій та використання їхніх коштів на пропаганду комунізму та комуністичного впливу на наше суспільство» все ж існував.
У правих колах дотримувалися спільної думки, що США взагалі визнали таку державу як Радянський Союз лише в 1930-х і то під тиском Фундації Рокфеллера, якій дуже вже кортіло посприяти тому, щоб компанія «Standard Oil» узгодила і підписала з російськими революційними лідерами енергопаливні контракти. Фундація Рокфеллера і їй подібні розглядалися як форматори «неофіційного держдепартаменту», і відтак на думку спало те, що контролювати їх необхідно так само ретельно і детально, як і урядові організації. Підозрювали, що навіть якщо і самі довірчі опікуни фундації були білими й пухнастими, то в самій Фундації від комуністів й місця живого не було. Ріс розкритикував звіт Кінзі як «збірку понтів» і вважав його однією із складових «сатанинської змови» комуністів, націленої на розхитування засад американської сім’ї.
Навіть якщо комуністом він і не був, Кінзі, так здавалося, поширював у масах комуністичні погляди на людську сутність та її моральність. Підривна діяльність, казав Ріс, «немає нічого спільного з революцією у відкритій формі, а радше пов’язана з просуванням тенденцій, які неминуче призводять до руйнування усталених принципів нашого суспільства, викривлюючи їх та відчужуючи. Підривна діяльність у сучасному суспільстві не приймає форми раптового, руйнівного вибуху, а радше вдається до поступового розхитування, завзятого знищення фундаменту, на якому ґрунтуються наші національні переконання»{476}. Звіти Кінзі, власне, цим і займалися: негативно впливали на моральні засади суспільства. І для Pica справа Кінзі стала яскравим прикладом того, як «відносно незначні дотації знаходять гучний відгомін у царині ідеології»{477}.
1951 року Кінзі виграв ще один грант на фінансування від Рокфеллерів: Фундація підтримала його кандидатуру одноголосно. Проте тепер, уже бажаючи залишитися за кулісами дійства і не виносити своєї брудної білизни на всенародний огляд, Фундація присягла на вірність публічному пуританству й урізала його видатки. Натомість 525 000 $ — сума набагато більша, аніж Кінзі отримав за всі 13 років покровительства над ним — пішли на Теологічний семінар єдності Гаррі Фоздіка (Фоздік був членом Фундації Рокфеллерів і одним із найневблаганніших критиків Кінзі). Джон Фостер Даллес, голова Комітету довірчих опікунів Фундації, а пізніше й держсекретар Ейзенхауера, вважав, що Фундація повинна триматися на відстані від контроверсійної теми сексу.