1953 року, коли УПМ попросило його провести декілька випробовувань акумулятора, доктор Філ Томсон, якому тепер 87, працював у госпіталі загальної практики штату Мен. «Вони продавали їх, стверджуючи, що ті зцілюють, — сказав він мені в телефонній розмові, яку вів зі свого дому в Портленді, штат Мен. — Ми довели, що ні. У нас було дві тих камери — їх же виробляли тут, у Ренджелей. Моїм завдання було випробувати оргонний акумулятор як засіб для лікування артриту — упродовж 6 місяців ми спостерігали за 6–7 пацієнтами. Усі поставилися до цього цілком серйозно, ми дотримувалися Райхових вказівок».
Інший лікар з того ж госпіталю, Реймонд Хіггінс, наповнив шість скляних вагінальних трубок металевою ватою і підключив їх за допомогою кабеля до ливника — все, як написано у покроковій інструкції користувача, яку Кліста Темплтон якось зовсім випадково прибрала з письмового стола Райха, — і використовував таку конструкцію в тестовому лікуванні 22 випадків trichomonas vaginalis (захворювання, яке передається статевим шляхом, що в народі — «трихомоніаз»). У своєму звіті один із випадків хвороби він описує як «білу ворону» в справі УПМ проти Райха, бо ж інфекція, здалося, розчистилася одразу ж після лікування за його методою. Керівництво Хіггінса такий результат одразу ж спростувало, пояснюючи, що застосування холодної скляної трубки могло перевести бактерії у тимчасовий стан спокою{479}.
Попри ствердження Томсона, що, проводячи випробовування, вони цілком серйозно поставилися до заяв Райха, більшість тестів під егідою УПМ взагалі-то проводилися абияк, адже обділені часом експерти вважали все це дійство дещо безглуздим — декотрих суб’єктів лікування пропустили крізь оргонні прилади лише декілька разів. Доктор Френк Крузен із Клініки Мейо, який тестував вплив акумулятора на температуру, пульс, дихання та артеріальний тиск користувача, прикріпив до кінцевого звіту таку супровідну записку: «Мені було дуже важко викроїти час для того, щоб скласти цей звіт, тому що… це шаманство — це такий уже твір з царини фантастики, що взагалі не розумію, навіщо витрачати час на те, щоб спростовувати сміховинні заяви його поборників».
Якщо науковці мали акумулятор за таку абсурдність, то чому — виникає питання — УПМ вважало його такою загрозою? «То не була загроза істеблішменту медичному, — пояснює Томсон. — Загрозою була фінансова вигода. Вони заробляли гроші, запевняючи, що здатні лікувати рак. Вся заковика була в грошах та законодавстві. Нас же цікавило лиш те, аби люди не купували кота в мішку. Я вважав, що то була тотальна містифікація — і так воно й виявилося». На думку Томсона, камеру продавали приблизно за тією ж маркетинговою моделлю, за якою впарюють афродизіаки: «Вони стверджували, що вміють витягувати і запрягати до дії сексуальну енергію космосу, якої людям, вочевидь, так не вистачає в їхніх домівках. Але камера, здавалось, взагалі ніякої енергії не містила, не те щоб сексуальної. Ставало зрозуміло, що як тільки десь мова заходить про сексуальну енергію, то там присутнє ошуканство на будь-який смак». Він додав: «Лохи — не мамонти: не вимруть».
Доволі іронічно, що в час, коли УПМ проводило свої клінічні випробування акумулятора оргонної енергії, сам Райх приладом уже не користувався. Взагалі-то, А. С. Нілл якось зазначив, що коли гостював в Оргононі, ніколи не бачив, щоб Райх взагалі користувався акумулятором, хоча й припускав, що він міг бути одним із тих «німецьких жайворонків», який, прокидаючись о 5-й ранку, найперше залазив до акумулятора. «Він користувався ним, — сказала мені Ільзе Оллендорф, — не в останні п’ять років свого життя, але користувався».
Коли 1951 року Бернард Ґрад, біолог із канадського університету МакГілла, приїхав до Оргонону, він побачив, що після проведення ОРАЯРу, через який усі заражені прилади в Оргононі винесли на 200 ярдів углиб лісу, «у всіх тамтешніх розвинулася відраза до акумулятора». Коли Саймон Тропп повів його на оглядини до того лісу, йому запаморочилося і він почав непритомніти. «Здавалося, що я на якийсь час втратив зв’язок із землею», — Ґрад розказує про те, як на нього вплинув прилад. Він підійшов до нього вдруге і каже, що «цього разу ледве не впав». Такий його вплив був заразним, вважав Ґрад. Його власний акумулятор також піддався зараженню, і просидіти у ньому він міг лише декілька хвилин: «Я потрапив під вплив радіації, і мене на декілька тижнів наче відкинуло від людей та навколишнього світу».