НЛО прислужилися Райху зручним обґрунтуванням того, що він відкрив, але пояснити до кінця не зміг; тепер провина за все, що він був не в змозі обґрунтувати, і навіть за те, що його німецька вівчарка якимось незрозумілим чином зламала свою задню лапу, спадала на космічних чоловічків. Виходило, що гості з відкритого космосу знали усі оргономічні таємниці всесвіту, які були відомі йому, тому лише він знав те, що давало б змогу боротися з ними на рівних і, в результаті, перехитрити їх. Кожне нове і курйозне явище, у цьому випадку тогочасна мода на НЛО, прекрасно вміщалося в Райхову еластичну схему функціонування світу. «Все сходилося належним чином, якось навіть занадто акуратно, як на мене, — писав він у своїй посмертно опублікованій доповіді про НЛО «Контакт з космосом» (1957). — Тож я не був певен, чи варто було взагалі щось і комусь про це розповідати»{484}.
Райх хотів знайти пояснення існуванню НЛО в анналах оргономії — практично як і Карл Юнг, якому літальні тарілки теж ніяк не давали спокою, намагався розгледіти обґрунтування для них крізь призму психічної проекції. «В епоху розділення світу залізною завісою, — Юнг писав 1958 року, після десяти років досліджень літальних тарілок, — можна сміливо очікувати усіляких незрозумілостей, бо ж коли такі відбуваються в межах психіки індивіда, вони одразу вказують на повну його дизасоціацію, але та одразу ж компенсовується ознаками цілісності його психіки та єдності її зі світом зовнішнім». Райх у своїй біполярності страждав саме від такої паралельності мислення. І справді, — усю його океанічну теорію про оргон можна інтерпретувати саме у такому світлі.
Явне змішалося з вигаданим, а Райх тим часом сконцентрував свою діяльність над невідкладністю слідування пророцтву, що явилося йому в сюжеті одного науково-фантастичного фільму. Тією стрічкою, що справила на нього таке по-особливому сильне враження, був фільм Роберта Вайза «День, коли Земля зупинилася» (1951). У фільмі йдеться про прибульця-гуманоїда, який садить свій космічний корабель у Вашингтоні, аби сповістити землянам, що задля недопущення ядерної катастрофи вони повинні вдатися до радикальних дій. Поставши перед обличчям незвіданого, армія похапцем бере зброю та вдається до насильства — у прибульця стріляють та ранять. Однак йому, попри все, вдається зустрітися з відомим ученим, аби, розв’язавши при ньому нерозгадану людьми математичну задачу, переконати його прислухатися до зловіщого послання. Упродовж усього фільму чоловічок піддається гонінню з боку військових, які, зрештою, вбивають його, але Клаату воскресає в космічному кораблі, який живився атомною енергією, і попереджає востаннє: Земля, каже він ученим світу цього, яких скликав разом на невідкладний брифінг, має вибір: полишити війни і долучитися до інших космічних цивілізацій, що сповідують мир, або ж її, як загрозу їхній безпеці, буде знищено.
Стрічка, перш за все, поділяла відчуття відчуження, що сповнювало Райха, і він з розумінням ставився до долі Клаату — нещасного миротворця, що говорив такі правильні речі. «Після перегляду фільму я чітко зрозумів, — писав Райх, — що історія Клаату — це частково і моя історія; навіть манера експресії актора та й те, як виглядав його герой, нагадувало мені та багатьом іншим мене 15- чи 20-річної давності». Йому здавалося, що він піддавався такому ж гонінню, і що ніхто, навіть Ейнштейн, не сприйняв серйозно його застережень про рівноцінну загрозу безпеці людства — сексуальне обмеження, з яким тільки він знав як і мав чим боротися.
14 грудня 1954 року в штаті Аризона приземлився чартерний рейс з Оргонону, на борту якого були доктор Сільверт та спеціальний вантаж (пробірка місткістю один грам із речовиною ОРЯР) — первинно радіоактивний матеріал, що використовувався під час проведення експерименту ОРАЯР. Упродовж трьох років пробірка зберігалася в залізному сейфі, який, вірогідно, використовувався як акумулятор, і запечатаний у ній концентрат оргонної енергії впродовж цього часу, припустимо, працював над нейтралізацією атомної радіації — так, як і передбачав Райх, запускаючи свій доленосний проект. Також Райх використовував ОРЯР для стимуляції та сприяння дії ловця хмар — задля підсилення потужності приладу до каркасу, на який кріпилися гармати приладу, прив’язувався шкіряний мішечок із пробіркою всередині, що бовтався там, як мошонка.