Маркузе, якому тоді було 57, услід за Полом Ґудменом долучився до безжалісної критики неофрейдівців, включно з його колишнім колегою з Франкфуртської школи Еріхом Фроммом, якого звинувачував у тому, що він практикував терапію, яка, стверджуючи, що справжнє щастя було доступним і в поточно присутній моделі суспільства, пропагувала конформізм (Фромм захищатиметься, називаючи Маркузе нігілістом). Як і Ґудмен, Маркузе виокремлював Райха як найвизначнішу постать з числа лівих фрейдівців і захоплювався ним як своїм інтелектуальним попередником. Але злегка і критикував Райха за ігнорування Фрейдових концепцій інстинкту смерті та неминучості обмежень і заборон. Також Маркузе вважав, що догматичне зациклення Райха на тому, що оргазм — це панацея від усіх недуг суспільства, псувало істотність його інших помислів «загальним примітивізмом», який віщував «останнім рокам його життя навіжені та фантастичні хобі».
Маркузе погоджувався із твердженням, що заборони та обмеження певною мірою необхідні для здорового функціонування суспільства — щось, чого Райх ніколи не міг сприйняти; проте вважав, що капіталізм вимагав від своїх суб’єктів надмірних пожертв їхнього лібідо. Однак він також розрізняв «базові обмеження», наявність яких необхідна в будь-якому суспільстві, та «додаткові заборони» (термін, взятий із Марксового поняття «додаткової вартості»), які, на його думку, були історично умовними — податком, що почасти виставлявся на рівні, набагато вищому за справжні вимоги суспільства.
Капіталістична секс-економіка, твердив він, охоче використовувала додаткові заборони та обмеження задля концентрації лібідо в геніталіях, себто так, щоб решта людського тіла залишалася вільною для безперешкодної експлуатації як інструмента праці (Маркузе вважав, що Райх, ідеалізуючи «генітальний характер», хіба що підсилював цю «генітальну тиранію»). Як і Фріц Перлз, Маркузе, намагаючись закоротити похмурий песимізм Фрейда, досліджував збочення, які Фрейд класифікував як «перехід у фазу дорослого життя імпульсів Ід, що не піддалися репресивності заборон та обмежень». «Збочення, — сперечався Маркузе, — це вияв непокори проти поневолення людської сексуальності політикою впорядкованого розмноження та проти установ, які слідкують за дотриманням цієї впорядкованості».
Маркузе запропонував, що вирішити проблему зможе ресексуалізація цілого тіла; звільнене тіло, як він того сподівався, стане неагресивною, але рушійною силою суспільних змін, які призведуть до утопії, що заснується на засадах «поліморфного збочення» дітей, у яких, на думку Фрейда, абсолютно всі ділянки тіла були здатними до пізнання еротичних відчуттів (Норман Олівер Браун, колега Маркузе з УСС, у своїй книзі «Життя після смерті» (1959) подавав таке ж бачення виходу з ситуації). «Робота, — уявляючи це нове суспільство, казав Маркузе, — не відчужуватиме людей одне від одного, а вже сама буде формою сексуальних ігрищ».
Доволі іронічно, що хоча він і пропонував, і відстоював поліморфно збочену версію Райхової «робітничої демократії», Маркузе сам по собі був майже противником гедонізму. «У плані статевих відносин, усе було дуже приховано, дуже традиційно, — розповідав його пасинок Оша Нейман, — принаймні, що стосується [його] плотських, генітальних та сексуальних інстинктів, нічого не виходило назовні». Після того, як його дружина померла від раку, Маркузе закрутив роман із дружиною свого найкращого друга Франца Неймана, який разом з ним перейшов з Франкфуртської школи до УСС. Коли 1954 року Нейман загинув в автомобільній катастрофі, коханці одружилися і, попри його короткий роман з аспіранткою, жили довго і щасливо. Нейман пригадував, як Маркузе нахвалював йому те, як Томас Манн полюбляв, прокинувшись зранку, одягти піджак та краватку, а потім писати про типи характерів, що безсилі перед дією пристрасті — сили, яку Маркузе, здавалося, також міг сублімувати.
«Інколи я підозрюю, що десь там під тим гримом, який носив Маркузе, був штам пуританізму, який він ледве стримував, — писав Пол Робінсон, — певна тонкість його характеру, що на теоретичному рівні дозволяла сприймати сексуальність із відкритими обіймами, але на практиці перетворювалася у вразливість». Маркузе, зустрівшись із огидливими реаліями сексу, сказав: «Це зовсім не те, що я мав на увазі!»{487}. Справді, майже через десять років після виходу його «Еросу і цивілізації» Маркузе усвідомив, що його оптимістична віра в радикально опозиційну природу сексуальності була завідомо невірною, і опублікував нову версію-спростування.