Вільгельм Райх, за словами Каррер, був «таким же безжалісним та самокорисливим, як і окультний лідер Джим Джонс. Вбачав себе абсолютним сюзереном, доконаним у всіх значеннях цього слова». (Джим Джонс був харизматичним засновником Храму народів, який намагався встановити в джунглях Гаяни утопічну громаду, яку, на честь самого себе, назвав Джонстаун. Але закінчив тим, що взявся за смичок диригента їхнього масового суїциду 1977 року.) У своїх записах Каррер намагається розтлумачити читачам, як він втягував людей у свій світ, як він промивав їм мізки, як руйнував їх. Поступово пригадуючи його та його діяння, Каррер виганяла із себе злого духа пам’яті про Райха, кожна з її тез-записів читається, мов поступове переродження самої авторки:
«Вільгельм Райх мав себе за кращого, аніж світ думав про нього. Він був найвразливішим та найнепевнішим чоловіком серед тих, що стрічалися на моєму шляху — на його думку, світ просто зливав його.
У всіх його бідах йому завжди був винен світ. За його версією — усі завжди були проти нього; він ніколи і слова не зронив, що частково провина лежить і на ньому: винні всі, але не він. Нема чого дивуватися тому, що на переправі усі змінили коней.
Еґо Вільгельма Райха було найбільшим з тих, що мені доводилося бачити: воно було його захистом від глибоко вкоренілого відчуття невідповідності нормам суспільства, непевності й боязні браку “чоловіцтва” в ньому. Якщо ВР не міг впоратися із чотирма жінками та трьома дітьми, [мені] цікаво, як він збирався врятувати світ? Рятувати людей та дітей треба починати зі свого дому.
Усі, хто спілкувався з Райхом, не мали права бути особистістю. Він змушував їх ставати його посіпаками, з яких можна зліпити рабів. Він забороняв їм підтримувати “нормальні” стосунки з їхніми сім'ями та друзями, не дозволяв жити своїм буденним життям.
ВР страждав від надмірної манії величі. Люди наповнювалися вірою в нього, лиш тому, що у власному житті в них було порожньо.
Вільгельм Райх умів бити людей ідеями наповал: зацікавлювати абсолютно різних людей, оминаючи їхні вразливі сторони. А особливо йому вдавалося добиватися того, щоб ті люди називали його найвеличнішою людиною в світі, спасителем усього людства. Проте Вільгельм Райх винищував кожне людське сотворіння, яке підходило до нього на близьку відстань. Якщо вони несли хоч якусь загрозу красі його автопортрета, він брався за зведення поганого образу саме для них як “король” усього людства, як казала його донька Єва Райх-Моїс.
Вільгельм Райх спочатку переманював людей на свій бік, не говорячи з ними про їхні страхи та слабкі місця, а тоді, коли йому здавалося, що вони чимось йому загрожували (незмінно вдавався до цього), він використовував їхні вразливі сторони, щоб змусити їх почуватися “несповна розуму”, і то настільки несповна, що місце їм лише, либонь, у божевільні.
Навесні 1956 року ВР увірував, що він — космічний прибулець.
Вільгельм Райх паразитував на тому, що його мали за всезнайку, розумника, порадника — і ніколи не викривав своїх слабкостей, тому що, на його думку, таких у нього просто не було. Його внутрішній взір милувала власна бездоганність. Намагаючись довести свою вірність, з якою вони йдуть за великим ВР, усі члени його оточення встромляли одне одному ножі в спину. Кожному наближеному до ВР вірилося, що саме він чи вона — єдині, хто його розуміє.
Ці от випади лютості характеру ВР списуються як наслідки експерименту ОРАЯР. Дуже зручно ось так знайти собі щось таке, чим можна виправдати своє насильство; так от усім і промивали мізки: це все ОРАЯР винен.
Ніхто не смів перечити Вільгельму Райху, бо ж ті, хто зважувався на таке, одразу ж ставали учасниками “змови” або ж “хворими”. Деякі люди піддалися такому ментальному впливу і, зрештою, й справді починали думати, що вони “хворі” або ж що учасники тієї “високопосадової” змови й справді якось їх використовують.