«Друзі, ми зібралися тут, щоб сказити “прощавай”, останнє прощавай Вільгельму Райху. Схилімо наші голови в мовчанні на знак подяки за привілей, неймовірний привілей знати його, яким ми усі були благословенні. Один раз у тисячу, а то й дві тисячі років така людина приходить у цей світ, аби змінити долю людства. Як то буває з усіма величними мужами, спотворення його ідей, оббріхування та гоніння переслідували його. Він мужньо стрічав їх та давав їм відсіч, аж допоки організована змова не запроторила його до в’язниці, аби там вбити його. Ми усі стали свідками цього Вбивства Христа».
У вухах присутніх лунала улюблена пісня Райха — «Аве Марія» у виконанні Маріан Андерсон, коли Райхова домовина опускалася в нашвидкуруч зібраний склеп. Пітер Райх побіг вгору сходами в кабінет свого батька та ліг не підлогу і плакав, шепочучи «повернися, повернися», у бузковий килим. Підвівшись, він помітив, що його сльози, які впали на той килим, залишили на ньому червоні криваві сліди.
Тринадцять
У січні 1965 року журнал «Time» заявив, що «доктор Вільгельм Райх міг бути і пророком. Бо ж сьогодні видається, що уся Америка — одна велика оргонна камера»:
«Але її сьогоднішня модель не вимагає, аби люди просиджували певний часовий відрізок у цій тисняві маленької кабінки. Допрацьована та розширена так, щоб охоплювати одразу цілий континент, велика машина працює над своїми суб’єктами без упину, день і ніч. Вона виблискує до людей здоровенними сексуальними образами із незліченних екранів та сцен, постерів та сторінок. Немає краю та кінця стелажам і полицям, на які вона виставляє книги, які ще декілька років тому вважалися порнографією. Із цілого рою динаміків вона транслює слова та еротичні ритми поп-музики. Не стихаючи, придавлюючи фонову музику людського інтелекту, до нас приходить повідомлення, що секс врятує нас, а лібідо робить нас вільними людьми».
«Time» назвали цю нову «сексоствердну культуру» «другою сексуальною революцією» (перша мала місце у 1920-х), «коли запалена молодь поховала Вікторіанську еру, миропомазавшись в поклонники ери джазу». Однак діти 1960-х взагалі-то не мали проти чого й повставати і просто опинилися, як коментують у «Time», «у вільному плаванні в морі вседозволеності», завдячуючи такому своєму становищу Райховому культу оргазму: «Поступово поширювалося переконання, що саме обмеження і заборони, а не ліцензії та усіляко можливі дозволи, були великим злом, і що справи сексуальні належали царині науковій, а не моральній».
Як до такого дійшло? У рік Райхової смерті Норман Мейлер окинув аналітичним оком останні десять років життя американців та написав: «То були роки конформізму та депресії. Сморід страху пробивався з кожної пори життя американців, і ми всі страждали від колективного нервового зриву. Єдиною розрадою, свідками якої ми могли ставати, були виняткові випадки окремих виявів відваги поокремих людей». Мейлер якось розповідав, що Райх був одним з тих героїв, «інтелектуальний мученик», який «одного разу взявся за щось, що й надалі змінюватиме курс історії людства»{497}. Райх указав нам шлях до оргіастичного майбутнього.
Борг суспільства перед Райхом став очевидним, коли Мейлер описав у своєму есеї «Білий негр» (1957), як «хіпстер шукає любові… любові, а насправді шукаючи оргазму, оргазму більш апокаліптичного, аніж будь-коли». Хіпстер — забитий марихуаною, екзистенціалізмом, а Райх (його Бог, як писав Мейлер, був «енергією, життям, сексом, силою, оргоном райхівців») був прототипом контркультурної постаті, що виринула в соціумі в 1960-х. Мейлер списував психоаналітиків з рахунків як «мозкоправів для яєць» — хіпстер не потребував критично-аналітичного розбору своїх бажань на кушетці тому, що «його терапія — оргазм». Людина, писав Мейлер, «там у глибинах свого єства свідома того, що хороший оргазм розкриває її можливості, а поганий оргазм ув’язнює її».
Незадовго до свого відходу у вічність Мейлер мав зі мною розмову про прямий вплив Райха на модель його мислення: «“Функція оргазму” була для мене мов скринька Пандори, — казав він, — вона відкрила мені очі, бо я потребував цього; якщо чесно, то особисто я, оргазмуючи, переживав напади сверблячки. У цьому було так багато хорошого і, водночас, так багато поганого. І його переконання, що оргазм у певній мірі і був сутністю людського характеру, який виходив назовні та знаходив засіб вираження саме в оргазмі, упродовж багатьох років давало моїм мізкам поживу для роздумів. Себто багато, багато років я провів, вважаючи, що якщо мій оргазм покращувався, то разом з ним покращувався і я… Мене вражали сила, ясність та потужність [Райхових] ранніх робіт і його авторська відвага. А ще факт того, що, на мою думку, на базовому рівні він мав рацію».