Ірвінґ Гоу, редактор, який опублікував «Білого негра» у журналі «Dissent», охрестив Мейлера «чудотворцем оргазму». Його есей «Білий негр» розпочав те, що Ден Вейкфілд у своїх мемуарах про Нью-Йорк 1950-х називав «Великою суперечкою про оргазм», яка вирувала «не лише на сторінках “Діссент”, але й у спальнях по усьому Нью-Йорку»; у наступному після цього номері письменник Нед Польскі відстоював позицію, що «надмірний нарцисизм хіпстерів неминуче вів їхні оргазми шляхами незрілості та кволості». Тема оргазму стала полем битви: чи був «апокаліптичний оргазм» ключем до революції, як стверджували Райх та Мейлер, чи радше підставною ціллю, що відвертала увагу від самозакоханого та гедоністичного нарцисизму хіпстерів?
Мейлер визнав, що апокаліптичний оргазм завжди його уникав; після нашого інтерв’ю він зателефонував мені, аби запевнити, що «інтелектуали ніколи не відчувають гарних оргазмів». Попри його переконання, що оргазм є дзеркалом людини, він ніколи не піддавався вегетотерапії, хоча 1956 року в лютневому номері журналу «Village Voice» писав, що аналізував сам себе і: «Якщо б мені колись і довелося шукати терапевта, то я радше схилився б до того, щоб звернутися до райхівця». Проте у своєму хліву в Коннектикуті Мейлер збудував декілька власних варіацій оргонного акумулятора. Один був обшитий килимами, аби там можна було ричати на всі груди, бо ж він поєднував Райхові методи лікування із крикотерапією Янова, інші були зібраними у формі величезних яєць динозаврів, аби він міг катулятися в них по траві. «Їх гарно оздобили, — пригадує товариш Мейлера, театральний продюсер Льюїс Аллен, — і був один великий, який відкривався мов Великоднє яєчко. Він забирався наверх, залазив та закривав за собою кришку…».
Завзяте вихваляння Мейлером Райха у «Village Voice» та будь-де знайомило з його ідеями все більше представників нового крос-культурного покоління. Станом на жовтень 1961-го Оргонон, теперішній музей Вільгельма Райха, приймав так багато відвідувачів, що УПМ відіслало туди агента, аби той провів «перевірку закладу». Агент доповів, що Райхова лабораторія не надто вже і змінилася відтоді, як він її покинув: все ті самі фотографії, графіки, осцилоскоп, прилад Гейгера-Мюллера та декілька предметних скелець, хаотично розкиданих по робочій поверхні: така собі стенограма закинутого наукового дослідження. Ось що про свій особистий тур Оргононом написав Сперджен Інґліш, якого Райх аналізував у Відні та Берліні, але який ніколи на бачився з Райхом в Америці: «Уся ця місцина видається зарядженою атмосферою несамовитої енергії. Заклад, хоча й невеличкий, був екстер’єрним продовженням неймовірно енергетичного чоловіка, чий розум просто потопав у ідеях; у такій їх кількості, що, аби втілити їх усіх на практиці, одного життя точно не вистачить». Директор Американської медичної асоціації, який і став ініціатором повторного візиту УПМ, написав, що «складається враження, що цей чоловік стояв на порозі можливого медичного відкриття, а його запроторили за ґрати».
УПМ встановило, що в той час ніхто не продавав ніяких акумуляторів, але в лютому 1963 року, через шість років після Райхової смерті (і, за словами Філіпа Ларкіна, «році винаходу статевого акту»), посадовець УПМ, який випадково почув про щораз більший інтерес до Райхових теорій, порекомендував провести подальше розслідування. Виконавчих директорів видавництва «Барнз енд Ноубл» допитали щодо продажу Райхових книг (які УПМ ще особисто Райху заборонило продавати). Під слідче око потрапили і ще декілька лікарів-райхівців — відновлений інтерес до справи передусім пов’язували з Мейлером. Але жодних акумуляторів ніхто не виробляв, тож УПМ закрило справу.
«Якщо чесно, то я завжди вважав, що ці камери — якесь лайно, — бовкнув Мейлер, коли я запитав його про акумулятори, які він і сам збирав, — і навіть люди, у яких були ці камери, ніколи не цуралися можливості відпустити жарт-другий про них». Власники акумуляторів відчували щось подібне із людьми, які на початку 1950-х, ери ядерного страху, маючи великий будинок, бувало зізнавалися, що мали бомбосховище в підвалі, і завжди соромилися цього, особливо, після того, як уже минуло десять років і усі ці підвальні бомбосховища сховали від радіації одну лиш плісняву. Себто, якщо розглядати її в такому контексті, то наявність оргонної камери була ознакою дивакуватості власника чи власниці. Те, що Мейлер обрав об’єктом порівняння саме ядерне бомбосховище, мабуть, стосується не лише дивацтва: оргонна камера була таким же пережитком політики Холодної війни.