Наприкінці 1969 року 76-річний Перлз покинув Есален і придбав старий мотель біля озера Ковічан, на острові Ванкувер, Канада. Ця локація стане місцем сховку для багатьох молодих чоловіків, які намагалися уникнути призову в мобілізаційній кампанії В’єтнамської війни. Багато його учнів, включно із Ричардом Прайсом, який тоді саме відновлювався від психічного зриву, поїхали туди за ним і допомогли заснувати Канадський гештальт-інститут (повернувшись до Есалену, у своїх потугах подати пацієнтам гештальт-терапію як менш конфронтаційну, Прайс перейменував «гаряче сідало» на «вільний стілець»). Мотель складався із двох зубожілих рядів фанерних будиночків і вміщував 25–30 людей на раз. Будучи першопроходцем групової терапії, Перлз тепер хотів створити терапевтичну спільноту та коледж, які б виправили декотрі з помилок, яких допускалися в Есалені. Резиденти його «Гештальт-Кібуцу», як він сам його називав, розподіляли між собою куховарські та господарські обов’язки, а вечорами зустрічалися на групових сеансах. В уяві Перлза Ковічан буяло як місцина «народження лідерів від лідера», де б він навчав аналітиків, які би потім розліталися світом, засновуючи такі ж утопічні спільноти в кожному його куточку.
Однак не довго судилося Перлзу правити на Ковічані. У лютому 1970-го, щойно повернувшись зі своєї поїздки до Європи, його з високою температурою госпіталізували в Чикаго. Після спроби біопсії його серце, що вже давно завдавало йому клопоту, здалося. Він помер 14 березня 1970 року у віці 76. Коли медсестра попросила його лягти, він видав їй свої останні слова: «Ніхто не каже мені, що я маю робити!».
«Я читав каталоги послуг, які надає Есаленський інститут, — сказав у своєму інтерв’ю журналу “Psychology Today” 1971 року Герберт Маркузе. — По-моєму, того, що там написано, цілком достатньо, аби нажахати будь-кого. Мені аж блювати хочеться від цієї виконавчої служби щастя. Вони вчать людей, як торкатися одне до одного і як правильно триматися за ручки!»{501}
Маркузе був теоретиком, який доклав найбільше зусиль, аби пролити світло правди на махінації та парадокси сексуальної лібералізації. Якщо сексуальна революція, яку світу пропонував Райх, закривалася в його оргонній камері, Маркузе, відійшовши від початкового оптимізму після прочитання «Еросу і цивілізації», відкрив її дверцята навстіж і побачив, яке страхіття коїться за ними. В «Одновимірній людині», написаній 1964 року, Маркузе дає старт своєму цинізму стосовно революційної сили сексу та можливості становлення сексуальної утопії, в якій технології служитимуть на благо звільнення чоловіків та жінок, а не задля встановлення тотальної домінації над ними. «Немає сенсу говорити про додаткові заборони та обмеження, коли сучасні чоловіки та жінки купаються в глибшому за всіх своїх попередників басейні сексуальної лібералізації, — писав він. — Але правда є такою, що ті свобода та задоволення, які несе з собою сексуальна лібералізація, перетворюють наш світ у пекло».
Намагаючись проаналізувати, як суспільство умудряється «розширювати свої свободи та вольності, одночасно інтенсифікуючи домінацію над собою», Маркузе викував новий термін «репресивна десублімація». Радикалізм зник із суспільної мапи, бо ж усі вивільнені людські бажання були чітко скерованими в нове русло уже приготованої для них капіталістичної системи виробництва та споживання. Задля максимізації прибутків, сперечався Маркузе, рекламодавці охоче експлуатували нову царину сексуальних відчуттів та використовували психоаналіз задля підбурювання клієнтів поповнювати свій і без того нескінченний список бажань та сіяти те, що він називав «підставними потребами». Радикальна сексуальність, на яку він раніше покладав великі надії, стала колаборантом, на якого наділи ошийника: людським лібідо дуже вміло, майже по-науковому, керували та контролювали.