Поліклініку планували як суто флагманську установу, але, почавши одразу хапати з неба зірки, вже за перший рік її існування на сеанс записалося 350 людей, уже невдовзі у рідному місті Фрейда довелося заснувати і другу безплатну клініку (у міжвоєнний період щонайменше ще одну дюжину клінік було відкрито у семи країнах та десяти містах — від Парижа до Москви). Як стверджував Ернест Джонс, який 1926 року започаткував клініку в західному Лондоні, спочатку Фрейд «байдуже відреагував на ідею створення клініки саме у Відні, бо ж йому здавалося, що лише він міг її очолити. Все ж, виглядало так, що Берлінська поліклініка саме своє місто перетворила в нову столицю психоаналізу (прагнучи життя у «жвавішому» місті, 1922-го туди переїхав Феніхель). Проте віденські аналітики не хотіли відходити на задній план; Пауль Федерн (аналітик Райха), Гелен та Фелікс Дойч, а також Едуард Хітчманн також лобіювали це питання перед Фрейдом.
У травні 1922 року Хітчманна, який спеціалізувався на питаннях жіночої фригідності (пізніше Райх дасть Лії Лазкі почитати книгу на цю тему саме його авторства), призначили першим директором Віденської амбулаторії. Гелен Дойч пізніше опише Хітчманна, непохитного соціал-демократа, який практикував аналіз з 1905-го, як «культурного, кмітливого чоловіка… “нормального” на всі 200 відсотків»{93}. Райх стане першим клінічним асистентом Хітчманна і пропрацює в Амбулаторії до завершення декади. 1924 року він стане заступником директора клініки з медичної частини, займаючись оглядом та дослідженням усіх потенційних пацієнтів, відсилаючи тих, у кого запідозрив радше фізичну, аніж психосоматичну недугу, на аналізи крові та рентґен, а решту розподіляв між аналітиками. Кожен із членів Віденського товариства психоаналітиків, аби допомагати клініці, пообіцяв безоплатно братися хоча б за одного пацієнта, що займало п’яту частину від усіх пацієнтів установи. Якщо все ж ті не знаходили для згаданих потреб вільного місця у графіку, Райх збирав із них компенсацію у розмірі встановленого місячного збору.
Не лише Фрейдова «непримиренність» затримала проект створення Амбулаторії на стадії розробки аж на два роки, тут ще «постарався» психіатр Юліус Ваґнер-Йореґ, член консервативної Християнсько-соціальної партії і голова Товариства лікарів, який відхиляв пропозиції започаткувати безоплатну клініку при військовому госпіталі. Ваґнер-Йореґ, директор Університетської клініки психіатрії та нервових захворювань, тоді був найповажнішим лікарем Відня й одним із найбільш горезвісних та саркастичних критиків Фрейда. Як писала Гелен Дойч, яка одного разу мала честь асистувати йому, описуючи, як той опирався психоаналізу: «Його персона, цілком та повністю, була надто відданою раціональним та свідомим аспектам життя»{94}. За підтримки інших психіатрів, які й без того не схвалювали психоаналіз, Ваґнер-Йореґ, якому на вивчення і подальше відхилення пропозиції Хітчманна про відкриття безоплатної клініки пішов цілий рік, переконував усіх, що клініка лише доповнювала тодішні медичні установи, як ото, наприклад, його заклад, та й була «зрадливим відступом від практики».
Можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що Райх дізнається про спроби Ваґнера-Йореґа перешкодити створенню Амбулаторії, коли розпочне дворічну інтернатуру у відділенні нейропсихіатрїї під керівництвом Ваґнера-Йореґа та Пауля Шильдера (лікаря, до його Райх скерував матір Лори Канн). Коли Райх навчався в нього, Ваґнер-Йореґ експериментував у галузі електротерапії та лікування інсуліновою комою, а також використанням малярії як засобу від слабоумства на останніх стадіях розвитку сифілісу (було встановлено, що гарячка, до якої призводило таке лікування, могла вбивати хвороботворні бактерії) — інновації, завдяки якій той 1927 року отримає Нобелівську премію{95}.