Райхові здавалося, що таке ж пов’язане із нестачею сексу захворювання він виявив і у своїх пацієнтів, і, як Ґросс, прославляв тваринні інстинкти як панацею у таких випадках. Райх наслідував Фрейда у його погляді, що ядро закупореної сексуальної енергії було резервуаром, у котрому, перед тим, як виринути назовні, акумулюється невроз. Прийнявши гідравлічну Фрейдівську теорію лібідо, він почав вірити, що здорове статеве життя, сповнене оргазмів, — хоча б по одному на день, якщо можна, — шляхом постачання здорового потоку сексуальної енергії залишить такі симптоми без поживи, що так необхідна для їхнього розвитку (колишній лікар, а за сумісництвом вульгарний літератор-холостяк, Фрейдів товариш Артур Шніцлер вів у своєму щоденнику облік своїх оргазмів, подеколи вписуючи по вісім позицій за одну ніч, й згодом виводив загальний місячний баланс за формулою: кількість оргазмів поділена на кількість коханок; їхні оргазми той не лічив).
Однак на момент, коли Райх вперше завітає на Берґассе, 19, Фрейд уже поступово віддалятиметься від такої сексуально-радикальної моделі вирішення проблем, пов’язаних із психічним здоров’ям. Через рік після їхньої зустрічі, 1920 року, Фрейд видав друком своє есе «По ту сторону принципу задоволення», у якому Танатос вперше повстав проти Ероса, інстинкт смерті вперше зійшовся в битві з інстинктом сексу. Ця праця психоаналітика стала маркером рішучого відходу від ранніх переконань Фрейда щодо сексуального пригнічення. У тому есе автор відстоював думку, що прагнення насолоджуватися, кохати та жити завжди затінюється самогубною спонукою до агресії та смерті.
Фрейдова теорія тривожного неврозу розвивалася паралельно до зміни моделі його мислення. У своїй праці «Вступні лекції до психоаналізу» (1917) Фрейд висвітлює тривожний невроз, як подібний до істерії відросток сексуального пригнічення, посіяний невдоволеним лібідо, який — мов вино, що перетворюється в оцет, — шукає, куди б подіти свої градуси, знаходячи їм прихисток у пришвидшеному серцебитті та задишці, запамороченнях та нудоті. Проте уже тепер Фрейд запевняв усіх, що тривожний невроз — то радше причина, а не ефект сексуального пригнічення. «Тривожний невроз спричинювало не сексуальне пригнічення, — писав Фрейд у «Гальмуванні, симптомах та страху» (1926), — тривожний невроз передує пригніченню; саме він і веде до такого стану». Тепер Фрейд дотримувався думки, що сексуальне пригнічення — це не річ, яку, як запевнятиме Райх, можна просто скинути з себе, а найімовірніше — внутрішньо властива складова людської природи. Для Фрейда жалюгідність починалася зсередини; для Райха була продуктом світу зовнішнього. Мине тридцять років, перш ніж Райх у вигнанні, у Сполучених Штатах, де якраз розквітала епоха МакКарті, сприйме Фрейдове поняття «інстинкту смерті», а разом з ним й переконання в тому, що тривога завжди була тлом, на котрому розгортаються події життя.
Райх стверджував, що спочатку не розголошував про відкриття лікувальних властивостей оргазму, позаяк вважав, що світ психоаналізу ще не був готовим до його теорії. «Істинна мета терапії, — пригадував він, — а саме повернення пацієнтові здатності відчувати оргазм, не згадувалася в обговореннях семінару в перші роки його проведення. Я інстинктивно уникав цієї теми». Насправді Райх випустив свою теорію у світ доволі рано — у листопаді 1923 року на зустрічі Віденського товариства психоаналітиків, де ту прийняли доволі прохолодно:
«Під час мого виступу мені щораз більше ставало зрозуміло, що атмосфера поступово холоднішає. Мені завжди вдавалося бути хорошим оратором, і моя аудиторія завжди слухала мене уважно. Коли я закінчив, у кімнаті панувала крижана тиша. Пауза завершилася, й почалася дискусія. Моє переконання в тому, що розлад статевого життя був, здавалось, найбільш знаковим симптомом неврозу, було помилковим… Двоє аналітиків різко ствердили, що можуть назвати мені будь-яке число жінок, які, попри те, що лікуються в них, ведуть абсолютно здоровий спосіб статевого життя. Видалось мені, що участь в обговоренні вони брали куди жвавішу, аніж їх науковий досвід дозволяв цього очікувати»{116}.
Єдиним представником старшого покоління, який у тій ситуації (хоч і не привселюдно) підтримав його, був його шеф з Амбулаторії, Едуард Хітчманн, який, як згадував Райх, після виступу сказав йому: «Ти поцілив у яблучко!»{117}. Райх просував свої ідеї саме під керівництвом Хітчманна. Хітчманн, експерт з лікування фригідності та імпотенції, славився тим, що лікував від сексуальних розладів із виваженою практичністю; коли аналітик Фріц Перлз, який згодом, коли Райх лікуватиме його вже від імпотенції, знову звернеться до психоаналізу, вперше ліг на кушетку Хітчманна і розказав про тривоги, що стосувалися його чоловічого єства, Хітчманн сказав йому: «Що ж, витягай свій пеніс. Погляньмо на цю штуковину». Як стверджується в «Протоколі Віденського товариства психоаналітиків», Хітчманн «завжди вигороджував доцільність пошуку “органічних факторів” на загальному тлі неврозу», що, як Райхові здавалося, власне і було тим, що він відкрив у оргазмі.