Хоча Фрейд і описав намагання Ференці та Ренка як «свіжу ініціативу сміливців», та все ж підозрював, що вони пропонували й справді швидке лікування. Перед операцією Фрейд поголив свою бороду, й, аби та знову відросла, знадобилося шість тижнів. Через три місяці Фрейд писав, що шрам ще не зажив. Чи не займе проникнення до найглибших рівнів підсвідомого часу більше, аніж звичайнісінький шрам потребує для загоєння, цинічно запитував той у Ференці та Ренка про їхні старання{134}. Їхня практика дала поштовх розвитку суперечностей між прогресивними аналітиками та традиціоналістами; британський аналітик Едвард Ґловер, прихильник пасивної терапії, який вважав, що навіть привітання з пацієнтами шляхом рукостискання могло призвести до непотрібної емоційної післядії, був найгаласливішим заступником ортодоксії{135}. Важливо наголосити, однак, що Ференці та Ренк були радше не скептиками, а ревними реформаторами образу психоаналізу — як і Райх. Класичним аналітикам ті не вгодили лише тим, що покладали на аналіз дещо більші надії.
Фрейд переживав, що активна терапія може бути «ризикованою спокусою для амбіційних початківців»{136}. Райх, розчарований стародавнім, мов сам Єгипет, «мумієподібним» підходом до справи, якого від нього вимагали в пасивному аналізі, якраз і був одним із «амбіційних початківців», що схилявся до новітньої, більш динамічної техніки Ференці та Ренка. Він шукав шляхів злити в єдине їхні інноваційні прогресивні погляди щодо характерології, що розвивалися паралельно одне до одного, та власну теорію оргазму — синтез теорій, результатом якого стала його книга «Аналіз характеру» (1933){137}. Пізніше Райх стверджуватиме, що 1930 року, — у рік, коли він переїде до Берліна, — Фрейд складе йому почесті «засновника сучасної техніки аналізу»{138}. І справді, сьогодні Райх відомий на увесь світ як засновник новітнього методу аналізу броні та перешкод, виставлених пацієнтом на шляху до його чи її позитивного трансферу з аналітиком — техніки, що зрештою стала тим, що в сучасній психології називають еґо-психологією. У 1950-х цей метод психоаналізу набув статусу домінантного лікувального підходу, особливо в Америці, де «Аналіз характеру» міцно засіла у кріслі стандартизованого навчального підручника для студентів-психологів. Проте, як ми ще побачимо, у Штатах цю книгу застосовували в напрямку, що був пропорційно протилежним оригінальному задумові Райха{139}.
Райх переорієнтовувався з того, що йому під час аналізу казав пацієнт, на те, як він це казав. Він спеціально провокуватиме й сперечатиметься зі своїми пацієнтами. Замість того, аби руйнувати травматичну сутність подій дитинства, знову і знову їх обговорюючи, як би це зробили ортодоксальні аналітики, Райх дориватиметься до тілесних доказів опору, стимулюватиме пацієнтів своїми спостереженнями його чи її опору аналізу (Ференці посилався на свою власну марку динамічного психоаналізу як на «терапію роздратуванням»). «Ми змушуємо пацієнтів… стикатися з цим знову і знову, — Райх настановляв, пояснюючи як він збирався пробити захисний щит пацієнтового еґо або ж, як він це називав, «броні характеру», — допоки той чи та не почне дивитися на ситуацію об’єктивно й не почне сприймати її як болісний симптом; відтак, ця риса характеру починає сприйматися як чужорідне тіло, якого пацієнт воліє позбутися»{140}.
Райх вважав, що будь-який матеріал, який видає пацієнт, піддається інтерпретації; на думку Райха, навіть їхнє мовчання свідчило про мутуючий фасад емоційного опору, і був винятково уважним до таких дивакуватих явищ. Колись Райх відтворював для своїх студентів різні невербальні вказівники, гримаси та положення тіла, якими пацієнти-невротики виявляли наявність у них емоційного бар’єру: «Те, як пацієнт говорить, як вітається чи дивиться на аналітика, те, як він бреше, чи навіть те, як лежить на кушетці, зміни в інтонації, рівень загальноприйнятої ввічливості»{141}. Отже, він створив теоретичний кістяк для Фрейдового поняття церебрального опору.
Один із Райхових пацієнтів, Ола Ракнес, хвалив беззаперечний талант Райха-лікаря:
«Як терапевт, він був природно й цілком сконцентрованим над пацієнтом. Гострота, з якою той помічав найменший порух, найнезначнішу модуляцію голосу, мінливу тінь зміни у виразі обличчя, не мала собі рівних, принаймні, судячи з того, що бачив я. Це все доповнювалося неймовірною терплячістю, чи то радше чіпкістю, розтовкмачити пацієнтові, що саме він відкрив у ньому, і зробити так, аби пацієнт відчув та виразив те, до чого аналітику достукатися не вдалося. День за днем, тиждень за тижнем він звертатиме увагу пацієнта на його ставлення до ситуації, тиск, під яким він жив, чи то ж на вираз його обличчя, допоки пацієнт не зможе відчути й усвідомити, що все це в собі несе»{142}.